У карнавалі історії. Свідчення

Спільна проблема невеликих народів, мабуть, полягає в тому, що їх намагались за одну п’ятирічку змусити наздогнати Європу й перескочити з первісного ладу в «соціалізм». Але культура народу допомагає йому пристосуватись і до особливих умов. Коли народ цей розвивається природно, з себе, його прогрес шкоди не завдає. Але, коли народ переноситься в культуру іншого народу, який за рівнем розвитку стоїть від нього набагато вище, він втрачає рівновагу у взаємодії з природою своєї культури й чужої. Адже раніше у нього мова, звичаї, релігія, техніка, соціальні взаємини і природні умови були якось узгоджені. А стрибок через епоху, та ще й у чуже середовище, руйнує цю взаємну рівновагу. Система цієї культури розбалансована так, що народ не може віднайти рівноваги, ні статичної, ні динамічної.

І тому зрозумілі слова полковника Фосета, що білі із зброєю, з хрестом, з алкоголем, навіть білі — щирі друзі, близько стикаючись з індіанським племенем, неминуче спричинялись до його загибелі. І лише білий, що став членом племені, індіанцем за культурою, не руйнував плем’я. Білий без білих досягнень.

Чи можна у такому разі щось вирішити? Вирішити проблему індіанців, австралійських аборигенів? В Австралії та Північній Америці знаходять якісь позитивні рішення, бо визнають, що проблема існує, тому й думають, вивчають з наукового погляду, з різних позицій.

А в СРСР «проблеми немає»: з одного боку, всі нації вже перебувають на соціалістичному рівні розвитку, в них «прогресивна» національна за формою і соціалістична за змістом, культура, з іншого — вони всі зливаються в єдиний радянський народ, проходячи через інтернаціональну стадію двох рідних мов. І тому всякого, хто порушує національне питання, посилають на перевиховання працею у табір, тюрму чи психушку. І саме тому національне питання у СРСР ставиться так гостро.

Не так просто з проблемою змішання двох націй, союзних, споріднених або ж культура яких чужа одна одній, підкорювачів і підкорених, але більш чи менш рівних за розвитком. Результат залежить від безлічі факторів.

Ось кримські татари — кімерійці, алани, греки, римляни, євреї, готи, італійці, тюрки, татаро-монголи. Усі завойовники або асимілювались, або асимілювали. І з’явився народ із своєрідною культурою.

Чи добра асиміляція, чи погана? Чи завжди вона можлива, неминуча, потрібна? На цьому я обривав статтю, наблизившись до найскладнішої проблеми культури — її національної форми і змісту (бо твердження про те, що культура має тільки соціальний зміст, а не національний, явно непереконливе).

Статтю я показав ґенетикам — чи не має ґенетичної єресі? В цілому погоджувались, а коли ні — самі сперечались між собою.

Статтю я залишив друкувати у Москві, бо не хотів везти чернетку додому — раптом буде обшук.

Кримські татари розповіли мені про трагедію месхів. Проблема та сама — боротьба за повернення на Батьківщину, на Кавказ. Мені сказали, що месхи — турки. Але турки лише створили їхню спільноту, а походять вони від грузинів, азербайджанців, вірменів, курдів і туркменів. У 68-му році у Грузії було проведено сесію з історії й етнографії Месхетії: якраз у той час, коли цей народ, що має таку цікаву культуру, не міг повернутись на свою Батьківщину. Що ж досліджували вчені? І навіщо тоді старовинна історія, коли без розкопок і тонких методів аналізу можна взятися за вивчення сьогоденної історії месхів, щоб вплинути на її перебіг. Одна річ байдуже вивчати зниклі культури (що також не зовсім науково), а інша — байдуже споглядати, як культура зникає…

Очолював рух голова Тимчасового організаційного комітету з повернення месхів на Батьківщину вчитель Енвер Одабашев. Його заарештували навесні 1969 року. Під тиском народу випустили.

Коли месхам дозволили їхати в інші місця Грузії (окрім Месхетії), грузини поставились до них дуже добре. Та незабаром, після міліцейської облави, месхів знову вивезли з Грузії.

*

Москвичі повідомили мені, що Рой Медведєв написав книгу про Сталіна, але не дає її у самвидав. Прочитати твір мені не вдалося, бо Медведєв відмовився мені його дати: у мене не було досить «солідних рекомендацій». Рекомендації були — Зора Борисівна. Але, дізнавшись, що я товаришую з Якіром, сказав: «За кордон передасте». Посилання на Дзюбу погіршило справу: «А, націоналіст!» Те саме українським троцькістам відповів у Лондоні Жорес, відмовляючись виступити на мій захист: «Та який він марксист? Він — націоналіст». Знало в цей час про мій «націоналізм» лише ДБ. Їхні виступи проти Григоренка-анархіста, проти екстремізму гельсінських груп тощо смерділи чимось гіршим, ніж марксизм. Нині вже відомо, що ДБ тримало близнюків на гачку родинної трагедії… Не дивно, що коли розкололася Британська компартія, то Жорес боровся за єдність партії — проти британських єврокомуністів.