У карнавалі історії. Свідчення

Але й українську мову часто псує та ж партійно-бюрократична лінія. «Взаємне збагачення» відбувається переважно через канцеляризми, що відірвалися від стихії живої народної мови. Ця відірваність відбиває відірваність самих носіїв цієї мови-покруча від народу.

Українська мова, гинучи, метиться тим, хто її поглинає, і в інший спосіб.

Безліч русифікованих українців-малоросів говорять покаліченою українізмами — словами, зворотами, акцентами — російською мовою і прищеплює їй цю малоросійську суміш. У мовних процесах відбивається історія людських взаємин. Неприродна дружба народів, за якою таяться образи, неповага, презирство, ненависть, заздрість, комплекс неповноцінності та його зворотній бік — хамство, відбивається у невільній, дисгармонійній взаємній інфільтрації мов.

*

Знову приїхавши до Москви, я ближче познайомився з російським націоналізмом в зародку в поганому розумінні цього слова. У Москві був клуб «Батьківщина». Я не зміг зустрітися з кимось з його членів. Ходили чутки, що «русити» (як їх називали) тужили за істинно російською державою, за царицями Катериною II, Єлизаветою і за істинною російською мовою.

Мені вдалось лише поговорити з однією дівчиною — вона була близька до «руситів», але до клубу не входила. Розумна, трохи знає історію Росії, непогано знає російську літературу.

Вона пояснила, що «істинні російські люди» стурбовані тим, що всякі там євреї, комі, мордва та інші сміють вважати себе за росіян, наважуються своїм акцентом і неграмотними словами псувати російську мову.

— А що ж їм робити? Радянська влада хоче їх зробити росіянами, а ось істинний російський народ не хоче, щоб вони говорили по-російськи. Росіяни їдуть до них, на їхню землю, майже ніколи не вивчають їхньої мови й вимагають, щоб нацмени відповідали їм російською. А вони ж не можуть вигнати втришия «старшого брата» зі своєї республіки — націоналізм, шовінізм.

Руситка відповіла мені, що це українці їдуть в Росію, щоб захопити великі посади.

У Москві чотири тюрми. І начальники усіх цих тюрем — українці (я потім перевіряв — чи то двоє, чи то троє).

— Знаєте, здійсніть тоді дореволюційне гасло героя одного з романів письменника Винниченка «Геть кацапів з наших українських тюрем!» Проженіть з Мордовських таборів нацменів (добре буде, коли й своїх виженете), тоді не буде у вас хохлів на чолі держави.

Чому росіяни озлоблені на нацменів, зовсім не зрозуміло. Коли з’являється український чи єврейський шовінізм або ж гординя, що тісно пов’язана з шовінізмом, то це через комплекс неповноцінності, через неповагу до свого народу й скривдженості, зла на гнобителів. І гординя деяких українців, і месіанство деяких євреїв неприємні й жалюгідні.

Коли українець гордо каже «гетьман Сагайдачний сім разів палив Москву» й підраховує, у скількох знаменитих росіян була частка української крові (і навіть доводить, що саме ця половинка, четвертинка, восьма частинка зробила його великим), то мені, українцеві, соромно — невже ми аж такий безталанний народ, що треба нам шукати своїх великих серед росіян? Та коли подібне роблять росіяни, коли вони доводять, що вони гарні (яка ж людина, поважаючи себе, буде таке доводити?), що вони врятували, рятують і врятують світ, що вони най- най- най-… то стає сумно за їхній народ (який великий, як і всі народи) і до сліз смішно: скільки їх мучили, скільки вони самі себе мучили, а й собі туди ж — ми «боговибраний народ».

Чому ж панівній нації притаманний цей феномен — гординя? І це ж не єдиний сипмтом комплексу неповноцінності. А метання від заходопоклонництва до боротьби з космополітизмом, яку супроводжують підрахунки всіх «російських» відкриттів у науці й техніці, перейменування міст, приладів (мікробіологічної чашечки Петрі — на чашечку Іванова), наукових законів. До «росіян» зараховано математика Ейлера, викрито теорію відносності (тобто єврея Ейнштейна). За Сталіна комплекс неповноцінності досягнув апогею, вершини абсурду: з Ейлера зробили росіянина, але викривали безліч великих євреїв і вишпурнули їх з російської науки — мовляв, не наш, не росіянин.

Усі горді росіяни, що поважали себе і свій народ, тоді зневажливо говорили про русофілів: «Росія — батьківщина слонів!»

Їм було чим себе розрадити: русофільський комплекс особливо розвинутий у новонавернених у російську націю: у грузина Сталіна, у безлічі українців, у заслужених перед державою євреїв. Це вони були особливо щедрі на фіміам великому російському народу, на шиї в якого сиділи разом з правильними російськими вождями.

Щоправда, у Сталіна молитва за російський народ (знаменитий тост) супроводжувалась насмішкою — він пив за великий російський народ, за те, що той не скинув його, Сталіна, зі своєї шиї, не судив його Нюрнберзьким судом.

Це не тільки національне явище, — поклоніння пригнобленому. Адже кадили фіміам і гегемону робітничому класові, висмоктуючи з нього піт і кров. Коли було треба, правили компліменти селянству і навіть… «гнилій інтеліґенції». Іменем Леніна добивали залишки «ленінців».

Воістину сатанинський водевіль! Історія Святої Русі…