У карнавалі історії. Свідчення

Трагічний, симпатичний милий колобок Анатолій Емануїлович, вихрест, палкий християнин-ленінець і троцькіст. Півжиття в церквах, пів — у тюрмі, і між цим — вєчниє русскіє спори і публіцистика, й навіть солідне дослідження історії руїни Російської церкви. Скільки разів я його вже в Парижі дражнив тою розмовою. Анатолій Емануїлович, бувало, погодиться, а потім своєї: «Ну, Льоню, очевидно, ви маєте право відійти від нас. Але ж ми — як чоловік і дружина. Можна нам висловити при розлученні свій жаль?» — «Анатоль Емануїловичу, батенька, шлюбу не було, просто зґвалтували дєвку і тримаєте в гаремі…» Подумає, згодиться: «Зґвалтували, правда». — «Тож негарно навздогін — про жаль». — «Негарно». І так щороку, коли приїздив до нас зі своєї Швейцарії, де й загинув… А я його дражнив теологією: «А. Е., який відсоток попів-кагебістів потрібен, щоб церква, як містичне тіло Христа, трансформувалася в містичне тіло антихриста?» Він аж плакав від цього ідіотського питання профана. А питання постало тому, що він колись писав теологічні дисертації для кількох нинішніх ієрархів Московської патріархії. Опісля обізвав мене Колей Красоткіним в спогадах. «А. Е., адже Красоткін — Ви, не я. Та й не люблю я його персонажів, все якісь достоєвскіє…» І справді, він при всій своїй «вздорності» (юродивий?) був Красоткіним, ні, радше Альошею Карамазовим. Спалахне, закричить, потім зачиниться в кімнаті й молиться, кається у своїй гнівливості… Сердився на нас, за те, що мало запрошували на дисидентські посиденьки, тобто міжнародні конференції, за те, що журналісти не беруть у нього інтерв’ю. А як запрошувати, коли буде говорити довго, по-старечому, не по делу!.. Ось приходить журналіст, з католицького журналу. Кажу, що в мене живе найбільший церковний фахівець. Шепочу А. Е.: «Тільки чесно, інших переслідують ще більше, ніж Вашу церкву. Не забудьте нікого, навіть буддистів». Не проминув, майже все інтерв’ю присвятив греко-католикам та баптистам. «А. Е., а юдаїзм?» — «Так це ж — недовершена релігія…» (Точнісінько так, як мій французький приятель про християнство: «це юдаїзм, адаптований для варварів».) Та свого єврейства не ховав. Дражнимо його: «А. Е., та як же Ви й до католиків ходите на месу, і до карловацьких чорносотенців ходите?» Про католиків цитує якогось дореволюційного київського Владику: «Наші перегородки до Бога не доходять». Про карловчан розповідає випадок. У якійсь американській семінарії прийшов юнак охреститися. Ректор стиха питає А. Е., чи це не жидок. А. Е. теж стиха: «Жидок — це я, а він — росіянин». Найулюбленішим нашим анекдотом про А. Е. була його ж таки розповідь про зустріч з Папою, нашим Папою. «Підходжу до дверей, а їхній гебіст не пускає. Я йому про арешти, а він розводить бюрократію. Нарешті дали спільне побачення. А що мені колективна?» Та довелось іти хоча б на колективне побачення з Папою. A. E. кинув Папі листа (бідні ватиканські «гебісти»!) і кричить: «Папа, нє забудь о судьбє русскіх вєрующіх мальчіков» (це були похресники його, недавно заарештовані). Сцена повторюється ще раз. Папа підходить. А. Е. бере його за руки, й не випускає, поки не сказав, що хотів. «А він мені тільки всміхається так ласкаво»… Наступного дня весь Рим пізнавав нашого А. Е., бо це все потрапило на телебачення.

Але частина фактів виявилась непереконливою.

Мені показали висловлювання Бєлінського про Шевченка, про Шевченкову погану мову (діалект), про те, що Шевченко — п’яний, грубий мужик.

І вже вкотре я почув розповідь про Василя Аксьонова. У київському музеї Шевченка він залишив запис: «Приміщення дуже гарне, тут можна зробити дитячий садок».

— А хтось це перевіряв?

— Так, це бачило багато киян.

— Але й Світличний, і Дзюба думають, що це провокація КДБ.

— Яка ж це провокація. Це одна лінія — від Бєлінського до Аксьонова.

Я все-таки вирішив це перевірити через спільних з Аксьоновим знайомих, старих революціонерів. Виявилось, що Аксьонов тоді якраз був у Японії і такого написати не міг.

Дізнавшись про провокацію, він уже рік тому послав протест у київські газети і в музей. Коли б Аксьонов мислив як політик, він написав би про це в самвидаві.

Суто емоційна реакція на факти завжди призводить до спотворення їх, до небажання вивчити всю інформацію або хоча б перевірити її.

— А що тут перевіряти і вивчати? Вони (тобто росіяни, українці, євреї) завжди такі.

Якось увечері зібрались гості — одружився, нещодавно вийшовши з табору, син одного з провідників УПА — Сорока. Батько його залишився досиджувати термін, мати також.

У Сороки одразу впадала у вічі його табірність — якийсь особливий вираз очей. Але він не справляв враження «страдника» чи «героя». Він трохи здивовано і сором’язливо дивився на всіх навколо і на свою красуню-дружину. Вона жартувала, сміялась, а він мовчки сором’язливо усміхався. Коли згодом я побачив Ларіна, сина Бухаріна, то згадав очі Сороки. Це люди ГУЛАГу, що з дитинства скуштували переслідувань.