У карнавалі історії. Свідчення

На честь молодих співали народних пісень (коли в Монтрі я слухав пісень молодих українців Парижа, то перед очима стояла родина Чорновола, Сорока і його дружина, поети Ігор Калинець та Ірина Стасів-Калинець). В українських піснях, у думах — можливо, оте найглибинніше українське. Українець може називати себе росіянином, зневажати свій народ або навіть катувати його, не знати мови, але якщо він жив у дитинстві в Україні, то в пісні він знову стає українцем.

Цього вечора я побачив і нове для себе в їхніх піснях.

У нас, у Східній Україні, народна пісня профільтрована і затягана по радіо, зіпсована пропагандистськими співцями. І немає нової пісні. А у Львові я почув релігійні пісні, нові народні. І співали їх не так, як у нас по селах, — п’яними, крикливими голосами. У пісні західних українців вбачалося незвичайно ніжне, шанобливе й тепле ставлення до жінки-дівчини, дружини й матері. Фемінізм української нації не тільки у змісті пісень, а й у формі, слові. І цей фемінізм істотно відрізняє українців від росіян.

Не видно ні зневаги, ні дворянсько-чемної «куртуазності», ні надривної пристрасті, цієї патологічної мішанини обожнення плоті з почуттям гріховності, бісівства жінок, немає жаху перед безоднею плоті, який доходить до істеричного прокляття своєї мрії про жінку. Жінка в Україні, в селі, може бути бита, при гостях може виглядати покірною. Але на самоті з чоловіком вона пригадає йому побої і грубість. Удома — вона господиня. В інтеліґенції ця влада жінки одухотворена і проявляється у її великій ролі в патріотичному русі, у фемінізмі культури.

І це історичне явище.

Роксолану, дочку простого українського священика, викрали кримські татари й продали султанові. Вона не лише підкорила собі султана (це не дивина, таке є в історії усіх народів), але й спинила турецьку експансію проти всіх християнських країн. Вона вийшла з гарему на дипломатичну арену, зустрічалась із послами всіх країн, знала багато мов. Чи ж можна її порівнювати з патологічними петербурзькими царицями, які перейняли все найгірше у царів-чоловіків і проявили себе як жінки лише у сексуальній сфері та в тому, що збільшили фаворитство?[8]

Знаючи за собою цю слабість, підпорядкування жінці, козаки не пускали жінок на Запорізьку Січ, підкреслювали свою незалежність від них, бравували тим, що вони не «баби». У Гоголя в «Тарасі Бульбі» двоє синів Тараса Бульби — Андрій та Остап — це ніби два психологічні типи, породжені фемінізмом культури української. Андрій зраджує Батьківщину, б’ється з козаками задля прекрасної польки, а Остап з батьком — типові запорозькі лицарі.

Саме через це і не було в Україні в жінок істеричного емансипаторства, а була спільна боротьба за права людини. І мені видається, що знову тим самим фемінізмом можна пояснити те, що в українській культурі не було декаденства.

Ігор Калинець та Ірина Стасів-Калинець — поети, і тому я чекав від них якоїсь боротьби, комплексів конкуренції. Нічого подібного. Два різних бачення світу. Талант великий у обох, і обоє внесли щось нове у літературу.

Вранці наступного дня ми з Чорноволом поїхали до Валентина Мороза, який нещодавно вийшов з табору. Я знав Валентина тільки з «Репортажу із заповідника імені Берії» і вважав, що він найкращий український публіцист, найориґінальніший у думках і за стилем.

Валентин був худий, як тріска: чотири роки таборів, участь у голодуваннях протесту. Говорити з ним було важко — я потім часто стикався з цим наслідком тюрми і табору. Певна неконтактність, заглибленість у себе, відчуженість від навколишнього світу. У декого вона доходить до хворобливого ставлення до шуму, до машин, до міста, до неделікатності й цікавості «вольняшок».

Про табір Валентин не говорив. Посперечались про Чехословаччину. Я звинувачував Дубчека в тому, що він не організував всенародного пасивного спротиву, чогось на кшталт чехословацького варіанту гандизму.

Мороз нагадав про невдачу Кінґа. Він вважав, що все одно народ довели б до того, що він спалахнув гнівом, і тоді повторилось би криваве придушення Угорщини.

Під час суперечки Мороз то заглиблювався у себе й не слухав нас, то активно включався, і тоді було видно його величезну духовну енергію і нещадність думки.

Пробули ми в Мороза недовго — він стомився. На прощання запропонував мені почитати історію боротьбістів, українських революціонерів, які в 20-му році підтримали радянську владу, і яких пізніше знищило ДПУ.

Один з львів’ян показав мені паралельні цитати Маркса, Енгельса й Гітлера про слов’ян. Я тільки розсміявся — я вже бачив подібні праці: «Маркс — антисеміт, германофоб, французофоб і т. д.».

Різниця між Гітлером і Марксом саме в цьому — бичування історичних пороків усіх націй і відсутність історичного месіанства однієї нації.

Я нагадав про те, як Маркс високо оцінив демократію Запорізької Січі.

Хотів познайомитися з Михайлом Осадчим, домовитись з ним про переклад його книжки «Більмо» на російську, бо вважав її цінною не лише з політичного, а й з художнього боку.