У карнавалі історії. Свідчення

Двоє хлопців принесли трикутні вінки з жовтих квітів. Поклали один трикутник на інший. Вийшла зірка Давида.

Що тут зчинилось. Цивільні заметушились, почали кричати, що тут лежать не лише євреї, а й комуністи.

На це хтось відповів:

— Вам ніхто не боронить прийти з хрестом, якщо вважаєте себе за росіян. Можна і зірку п’ятикутну…

До хору цивільних приєднався старий єврей. Він почав доводити, що жовту зірку євреям нав’язували вороги, що євреїв так таврували фашисти. Йому пригадали, що колись у більшовиків вирізали на тілі п’ятикутну зірку. Молодь взялася розповідати старому історію зірки Давида. Суперечка помалу перейшла на ідиш. Нарешті старий виклав останній аргумент:

— Останню синагогу нашу закриють.

Виявилось, що він служитель синагоги.

Мені стало його шкода. Але молодь була нещадною і добила його запитанням:

— А навіщо потрібна синагога, яка зрікається єврейської історії, зірки Давида?

Старий замовк.

Когось забрала міліція (потім відпустила. Це були ті, хто приніс зірку Давида).

Я прийшов додому і за ніч по свіжих слідах написав статтю: «Над Бабиним Яром пам’ятника немає».

Сюрреалізм побаченого полягав у тому, що в Яру стали одне проти одного нащадки червоних комісарів та їхні наступники. Нащадки знову бунтують, а наступники успадковують справу царської охранки. Тільки замість жидомасонів, жидокадетів, жидокомуністів їхня жертва зветься сіоніст (так схоже на «сіціліст»!).

Статтю я прочитав багато кому із знайомих, бо хотів уточнити факти, які побачив, і попрацювати над стилем. Тому вона врешті-решт потрапила не у самвидав, а в архів КДБ.

Як же я здивувався, коли я прочитав її, перекручену, у «Виході» (журнал про боротьбу євреїв за в’їзд у Ізраїль) під назвою «29 вересня 1969 р.». Ще кумедніше стало, коли мій знайомий по секрету сказав, що це його стаття. Я обережно розпитав його. Він забув, що слухав мою статтю у моєму ж виконанні, і що сам же пропонував виправляти деякі фрази.

Якось мене запросили на вечір-лотерею. Я пішов туди зі своєю сестрою. (Сестра, провівши майже все життя в російськомовному середовищі, вважала себе за росіянку, але з моїх розповідей знала про культурницький рух у Києві, ходила зі мною у приватний український музей Івана Гончара.)

Було багато молоді. У лотерею розігрувались скульптури Шевченка, Франка, вірші Ліни Костенко, картина Люди Семикіної «Либідь» (легендарна сестра Кия, засновника Києва), народні амулети-«обереги», керамічні і з дерева.

Сестра одразу ж вирізнила Аллу Горську, художницю-монументалістку.

В Аллі дивовижно поєднувалась чоловіча енергія, сила, богатирське тіло, витончена духовність, художній смак і жіноча іронія. Вона весь час жартувала й одразу ж зломила сором’язливість моєї сестри.

Дивлячись на Аллу, я згадав її насмішливу відповідь на моє запитання про її переконання:

— Я сексуал-демократка.

І справді я не бачив у жінок такої концентрації життєвості, або, як кажуть йоги, прани. Отака собі баба-козак, козарлюга.

Друзі розповідали, як вона, побачивши, що комусь не вистачає грошей на прожиття (вигнали з роботи), брала машину і привозила з колгоспу картоплю, та ще й підсміювалася з того, хто голодував.

Коли Горська зустрічалась з істеричним націоналізмом, то боролась з ним насмішкою. Якось я переказав їй слова одного хуторянина-шовініста про те, що кримських татар доля покарала за те, що вони ґвалтували наших жінок сотні років тому.

Алла розреготалась:

— Він дурень, а не кагебіст, як часто кажуть. Спитайте в нього, кого з його родичів татари зґвалтували в 44-му році.

Моя сестра не зводила з Алли очей. Почали розігрувати речі. Я поклав за мету дістати вірші Ліни Костенко, яку я вважав тоді за кращу українську поетку. Сестра мріяла про картину Люди Семикіної. За цю картину точилась завзята боротьба. Нарешті залишились тільки Алла і я. Сестра мене благала накидати. Проте виграла Алла, я як безробітний, не міг з нею змагатися. Сестра жалібно глянула на мене. Алла підійшла і подарувала їй картину. І такими тактовними були її гумористичні коментарі до подарунка, що сестра, не замислюючись, прийняла картину.

Сестра моя приглядалась до стосунків між тими, що зібрались. І безупину шепотіла мені, що таких людей вона ще не бачила. Ще б пак! Тепло, любов, жодної манірності, жодних поз чи надриву.

Трошки випили і, як завжди в Україні, співали…

Ми з сестрою зайшли у майстерню до Люди Семикіної. Коли Люду вигнали зі Спілки письменників, вона почала підробляти шиттям верхнього одягу. Але шити за стандартами та модою вона не хотіла. Почала шукати нових форм. Захопилась пошуком форм сучасних, але національних по духу, а не зовні (на відміну від хуторян з їхніми одноманітними вишиванками і від соцреалістів, у яких у найкращому випадку — етнографія). Семикіна почала вивчати одяг Київської Русі, його внутрішній зміст.

Одяг, який взялась створювати Люда, був справді новий: людина в ньому перетворювалась, вирівнювалась. Це вбрання поєднувало індивідуальні риси замовника з чимось глибинно-українським у матеріальній культурі.