У карнавалі історії. Свідчення

Робота полягала в тому, що мій шеф видавав мені вже надрукований текст, а я розрізав його на машині на аркуші, розкладав по порядку в брошури, а потім скріплював брошури на іншій машині. Декілька разів на тиждень я відвозив готові брошури в спецбюро технічної інформації з виробництва цукру. Там мені давали нові тексти. Примірників десять кожної брошури розсилались у міністерства, ЦК, в журнали і на цензуру — у славнозвісний Головліт. Що вони «літували» — зрозуміти я не міг: новий спосіб виготовлення цукру, нову гайку в машині для виробництва цукру? (Таня декілька років займалась видавничою роботою у себе в кабінеті, їм доводилось відвозити в головліт і отримувати дозвіл абсолютно на все: від афіш про проведення конкурсів, методичних рекомендацій з окремих питань виробництва іграшок чи їх використання до власне відомчих оголошень. Усе це безглуздя: їхня продукція аж ніяк не була секретна й цікавила тільки вузьке коло фахівців. Але порядки були жорсткі — без цензурної візи, без «літу», жодна типографія не бере тексту до набору. В міністерстві освіти головлітівські працівники навмисне проводили лекції: пояснювали, що можна, а чого не можна друкувати, наводили приклади «втрати пильності». Наприклад, в одній з брошур про піонерів назвали місцевість, у якій була розташована військова частина (діти ходили туди в гості). Не можна було називати деякі заводи, на яких виготовляли іграшки: їх виробляли з відходів цехів підприємств, які працювали на військову промисловість. Жодного значення не мало, що насправді про це всі все знають: і що виготовляють, і де, — але… це «державна таємниця». Поняття державної таємниці перетворюється в СРСР на анекдот. Так, одного разу Таню відправили на цілий день у республіканський КДБ, і там вона у присутності працівника КДБ вісім годин ставила печатку КДБ на пропуск до залу Верховної Ради УРСР. Пропуск давав право входу на засідання… делегатів учнівських бригад, які приїхали до Києва для обміну досвідом роботи.

Колись в Інституті кібернетики ми жартома запровадили поділ професій на жіночі й чоловічі. Жіноча робота полягає в одноманітній діяльності у середовищі відносно постійному. Чоловіча робота — постійний пошук у змінному середовищі, де велику роль відіграють непередбачувані обставини. Моя нова робота була «жіноча». Мій шеф, не знаючи нашої теорії, одразу сказав:

— Ви тут не витримаєте. Тут тільки жінки працюють, та й вони часто міняються. Тільки вони справляються з роботою: зарплата маленька, і чоловіки не хочуть вкалувати, нічого за це не маючи.

Проте я порівняно швидко опанував навички складання аркушів у брошури (все інше робиться за допомогою машин). Я зрозумів, що не витримаю ідіотизму роботи, якщо не навчусь усе робити автоматично. Окрім швидкості й механічності рухів, довелось продумати порядок дій і спосіб розміщення аркушів.

Невдовзі вдалося домогтись того, щоб свідомість відключалась від роботи. Це давало змогу думати про інше. Оскільки темп роботи став швидший, вдавалося справлятись з нею за 4–5 годин, а потім займатись своїми справами. Це «не положено», шеф сердився, але сам він бував на роботі рідко і тому, коли я сказав, що встигаю ж за чотири години, він погодився, але попросив на всяк випадок вигадувати солідне обґрунтування відсутності (дякувати Богові, телефона у нас не було, і тому загрозою була лише безпосередня поява начальства).

Ще коли я влаштовувався на роботу, я розумів, що це для мене — випробування (для мене й для КДБ; я не піддамся спокусі гріха першодрукаря, але у КДБ сили волі забракне).

І справді за якийсь час мій шеф запитав:

— Я тут часто наліво друкую, дисертації фотокопіюю, рідкісні книги. Твоїм знайомим не треба поезія… чи щось інше? Я дешево візьму.

— Мій товариш — філософ і до того ж заможний. Він ніяк не може дістати для себе й для друзів одну статтю Маркса (я і справді хотів сфотокопіювати «Економічно-філософські рукописи 1844 р.», які важко дістати).

Шеф спохмурнів і, забувши, що йому байдужі не гроші, а зміст, сказав, що цього місяця не зможе.

Наступного дня він вже друкував якусь дисертацію.

А за тиждень мені сказали, що оскільки робота була тимчасова, я маю звільнитись.

Рибка не клюнула.

Я попросив не ставити позначку в трудовій книжці, а то кожен начальник, побачивши після інженера «брошурувальник», зрозуміє, що мене не можна брати на роботу — а що коли я моральний розбещенець, може, алкаш, а то й ще гірше — відступник-підписант.

Але позначку поставили, і знову я став ледарем, що давало час займатися відступництвом на повну потужність.

Коли в жовтні приїхала Іра Якір, я був без роботи. Декілька днів минуло у суперечках на ті самі вічні теми про добро і зло, про принцип партійності і т. д. Перед її від’їздом, увечері, ми побачили її «хвоста», але часу спостерігати за ним не було: ми зводили наклепи і займались відступництвом.

*

Іра поїхала, а вранці до мене постукали. Не встиг я відчинити двері, як у коридор вскочив чоловік з мужнім обличчям (чомусь вони завжди вриваються так, ніби йдуть на смертний подвиг). За ним ще один.

Я суворо запитав: