У карнавалі історії. Свідчення

Тут у розмову втрутився понятий і почав доводити, що я проти партії, проти революції, що мені нічого в країні не подобається, що мій син погано малює. І я зробив дурницю, почав сердитись (розмова з понятою мене було заспокоїла) і підвищувати голос. Чуніхін і другий кагебіст, риючись у паперах і книжках, підтримували відставника. Я почав кричати, що вони задушили народ, зарізали партію більшовиків, оббрехали Троцького й Бухаріна.

Відставник, почувши про Троцького, дуже зрадів: я видав себе з головою як троцькіст і, тим самим, наймит фашизму, сіонізму й імперіалізму. Він зі смаком став пригадувати всі небилиці про Троцького. А я, як останній кретин, кричав про громадянську війну, про роль Троцького у створенні Червоної Армії і як головнокомандуючого.

Я розумів, наскільки безглузда і принизлива суперечка з цими «ортодоксами-ящерами», але ненависть (а під нею, у підсвідомості — страх) мене душила.

Врятувала мене понята — я побачив її переляк — а в ньому співчуття до мене (бо ж я при цьому весь час говорив про долю селян і робітників, хоча на якийсь час і забув про неї) і зупинився.

Відставник спробував було повести розмову далі, й тоді я сказав Чуніхіну, що вони тут не для дискусії з історії партії. Той попросив відставника замовкнути.

— Ви ж бачите, що Леонід Іванович нервовий!!!

Слово «нервовий» остаточно повернуло мене до норми. Я пригадав слова гумориста Остапа Вишні про те, що одна з заповідей українського народу — фаталістично-спокійне: «Та якось воно буде!»

Повернувся гумор, тим паче, що увесь час виникали кумедні ситуації.

Чуніхін добрався до самвидавівських віршів.

— Це хто такий Максиміліан Волошин?

— Неполітичний поет початку століття.

— Ага, про революцію.

— Так, і за неї. Дивіться на цей рядок. (Через строфу було — проти.)

— А чому тут Бог?

— А про Бога люблять писати й атеїстичні поети, не завжди навіть лаючи.

Передав іншому. Той почитав, почитав, побачивши філософську муть і незрозумілі слова, явно не політичні — віддав мені.

Дістав декілька рукописних аркушів зі збірника віршів без прізвища автора. Мені шкода було з ними розлучатись: тюремні вірші Даніеля.

Добре, що машиністка не послухала мене і не надрукувала біографічної довідки про Даніеля, яку я написав.

Чуніхін проглянув і одразу накинувся на вірші про Батьківщину. Я зрозумів небезпеку і швиденько виклав йому версію про те, що поети люблять каятись у своїх гріхах.

— А хто автор?

— Анонімний.

— Чому?

— Не знаю. Може, той хто передруковував, забув. Та й у Пушкіна були анонімні вірші, не політичні.

— Любовні?

— Усякі. Поетів хіба зрозумієш?!

— А може, ви знаєте прізвище автора?

— Коли б знав, то сказав. Адже крамоли тут немає.

Я підказав йому метод пошуку — шукати слова «партія», «соціалізм», «вождь», «свобода», «демократія» і т. д. Я виходив з того, що крамола у розумінні КДБ — чи твори українською мовою, чи в нерадянській формі (наприклад, вірш без розділових знаків, вірш з абракадабрами, футуристичний вірш і т. д.), чи про партію (який дурень передруковує похвальні вірші про партію?).

Чуніхін передав Даніеля помічникові. Той, нудьгуючи, проглянув, знову побачив слово «Батьківщина», запитав мене, як автор ставиться до Батьківщини. Я, не покрививши душею, сказав, що анонім її любить. Він, мабуть, засумнівався, бо знову побіжно перечитав. Особливого ентузіазму в патріотизмі аноніма не було, але й наклепів не зводив — все переважно про природу.

— А хто ж усе-таки автор? Не скажете — заберемо.

— Не маєте права — маєте шукати наклеп.

— Ми можемо віддати літераторові-експерту.

— Забирайте, але щоб віддали. Мені подобаються ці вірші.

Чуніхін явно не хотів зі мною сваритись через якісь вірші без крамоли: стану зовсім незговірливий. А кагебістам дуже важливо упродовж слідства «домовлятися» з тими, хто перебуває під слідством, чи зі свідками з багатьох деталей допиту.

До того ж улов був непоганий: і сіонізм, і наклеп на КДБ, на дружбу народів, і український націоналізм (чернетка російського перекладу статті Є. Сверстюка «Собор у риштованні»), і наклеп на революцію (чернетка починалась приблизно так: «Отже, наша революція зазнала краху, як і ідейна контрреволюція. Зазнали поразки всі партії». Думки він не зрозумів, але наклеп був на поверхні. Та й натяк відчув — продовжити революцію).

У «Росінанті» його привабила фраза про те, що поки «Російська імперія не перетвориться у Союз Соціалістичних Республік (кожне з тих слів має стати реальністю), ворожнеча буде зростати». Фрази в дужках він не зрозумів, але наклепницьку думку про те, що СРСР — Російська імперія, втямив.

Були також переклади О. Фельдмана з «Літерарних листів», але крамоли там не було, так що явного зв’язку з чехословацькою контрреволюцією не було.

Прийшов зі школи Діма. Він подивився на тих, що робили обшук, вирішив, що це хтось із самвидавівців-книгоманів, і побіг гратись надвір.