У карнавалі історії. Свідчення

— Що вам потрібно?

— Ми, Леоніде Івановичу, з обшуком.

— Я бачу, але чому без понятих? І чи є у вас ордер на обшук?

Голос у мене огидно, нервово нерівний. Змішались ненависть до них і розгубленість (хоч і чекав).

— Ордер, звичайно, є. А по понятих зараз підуть.

— У якій справі обшук?

— У справі вашого товариша Бахтіярова Олега.

— Стаття?

— Для вас це значення не має. Ми пошукаємо у вас наклепницьку літературу.

В ордері на обшук це й було записано. Я трохи заспокоївся: стаття до 3-х років. До того ж, у мене майже нічого немає. Шкода, що вчора, після від’їзду Іри не заховав дечого.

Привели понятих. Типовий відставних, якого аж розпирало від гордого усвідомлення причетності до ловів на шпигуна (а кого ж іще, коли саме КДБ займається!). І жінка — нянечка з дитячого садка. Вона почала просити відпустити її додому, бо треба білизну прати, їй пообіцяли, що тут ненадовго.

Мені стало дивно, що вона, одразу, не розмірковуючи, стала на мій бік. Навіть не поцікавилась, за якою статтею. І не здригалась, коли я вимовляв магічне слово «кагебіст». Вона зацікавлено розглядала стіни, колекції каміння й рослин. На стіні висіла картина, і вона почала розпитувати про неї. Я вирішив побавитись і розповів історію картини.

Коли моєму старшому синові Дімі було 7 років, він ходив у палац піонерів вчитись малювати. Три його картини послали на виставку дитячої творчості. За день до відкриття виставки картини оглянув сам міністр освіти Удовиченко. Адже ж є генеральна лінія партії у розвитку дитячого живопису і скульптури, і сам міністр має стежити, щоб вона проводилась без перегинів і згинів. До того ж, виставка — республіканська.

Міністр у першому ж залі обурено запитав:

— Це що таке?

— Написано: «Лис»!

— Це не лис, у лисиць не такі хвости! Це пес! А дерева які? Це формалізм. Прибрати!..

Він пішов далі. Наша знайома, що була у почеті в міністра, підійшла прочитати прізвище нового Ернста Нєізвестного. Ухильник-формаліст звався Діма Плющ.

У наступному залі міністр знову побачив викривлення лінії партії.

— Корабель? Форма неправильна! І хмар таких не буває! Це абстракціонізм!

Тут за малолітнього порушника заступився художник, що оформлював виставку.

— Це специфічно дитяче сприйняття світу. Багато дітей у такому віці бачать світ не в формі, а у кольорах.

Ну, якщо художник вважає, що це по-дитячому, то нехай висить…

Наша знайома знову прочитала прізвище художника. Знову Діма. Вона подивилась на картину над «Кораблем» і побачила, що ось саме там і таїлась справжня крамола Діми, уже третя числом — «Лебідь». І колір неправильний, і шия вигнута не так.

Але міністр вище не подивився, проявив лібералізм до «Корабля» і брак пильності. Про нього розповідають, що він був якимось представником України в ООН. Якось СРСР вніс резолюцію. Американці внесли іншу. Ні та, ні інша резолюції не набрали голосів. Тоді Удовиченко запропонував резолюцію від України. Вона за змістом від радянської не відрізнялась, але пройшла. Кажуть, що це був один-єдиний, зате ґеніальний прояв українського сепаратизму в ООН. І одразу двох зайців убив: довів, що Україна незалежна у своїй зовнішній політиці, і допоміг Москві перемогти імперіалістів, не забувши й про себе — він став міністром освіти. Чому освіти, а не важкої промисловості?

Проте облишу національну політику КПРС і повернусь до обшуку. Обшук як обшук. Нудно, й тому я собі розважався розмовами з понятою. Про Удовиченка я їй, звичайно, не казав, це зараз пригадалось…

Жіночка ця, як і багато людей без освіти, відчуває велику повагу до людей мистецтва (люди з середньою освітою і технократи часто замінюють цю пошану озлобленістю або ж презирством до цих «нероб і ледарів»). І тому захоплена тим, що семирічний пацан непогано малює, прониклась до мене ще більшим співчуттям, і аж настільки, що капітан Чухінін декілька разів пропонував їй припинити зі мною розмову.

Щоб позлити його, я додав до своєї оповіді ще дві деталі.

Коли дружина дізналась про те, що «Лиса» заборонили, вона пішла на виставку і попросила віддати картину додому — така реліквія!..

Художник, що наглядав за виставкою, дізнавшись, що Таня — Дімина мати, зворушено сказав:

— У вашого сина явний талант, якщо міністр звернув на нього таку увагу.

Вони посміялись, а картина тепер висить у нас вдома, у Франції, як речовий доказ того, що трапилось.

Обшук відбувався повним ходом. На столі лежали два примірники «Росінантові», поруч — лист самого Росінанта з Уфи, біля нього — декілька варіантів «Над Бабиним Яром пам’ятника немає». Останнє капітана дуже зацікавило. Що це за ящери, що це за вагони, чому шпиги схожі на кримінальників? Я волів не коментувати: де гарантія, що понятий-відставник потім не дасть свідчень про мою антирадянську пропаганду під час обшуку?..

Але Чуніхін дуже швидко облишив ящерів, побачивши чернетку «Підсумків і уроків нашої революції».

Початок увесь був покреслений і написаний у формі парадоксів, тому він нічого не міг зрозуміти.

— Що за революція?

— Лютнево-Жовтнева!…

— Чому вона ваша?

— Я вважаю себе за комуніста.