У карнавалі історії. Свідчення

Осадчий належить до тієї частини руху опору, яка прийшла до нього, ближче познайомившись зі «слугами» народу. Він, зокрема, свого часу зіткнувся з «розподільниками» — магазинами для обкомівських чинів. Звичайно, людина, яка щиро визнає марксизм, не могла бути сліпою і надалі. Антиукраїнська політика партії ще збільшила його протест.

Виявилось, що з перекладом книжки я спізнився, у Москві вже почали її перекладати.

Львів’янам я передав трохи самвидаву — «Хроніки», лист професора з Уфи, інформацію про справу Алтуняна. Вони в свою чергу передали львівський самвидав. Оскільки національне питання цікавило мене все більше, то я попросив у Чорновола книжку Рабіндраната Тагора «Націоналізм».

*

У Києві розгорталась кампанія проти Дзюби. У «Літературній Україні» з’явилась стаття Л. Дмитерка, бездарного письменника, але чиновного і «правильного».

Для Заходу видали книжку Богдана Стенчука «Що і як обстоює І. Дзюба?»

«Стенчук» — це насправді був псевдонім чотирьох авторів. Київ потішався над проблемою, яка з’явилась при перекладі на англійську. «Стенч» — англійською — смердючий.

Ми ледве роздобули цю книжку. Нудьга, демагогія (коли я пізніше на Заході прочитав аналогічну книгу Дзюби проти Дзюби, то пригадав поблажливу усмішку Дзюби з приводу Стенчуків та стенчукізму).

Але щось корисне Стенчук таки зробив. Не можна боротись цитатами проти цитат. Якщо ми хочемо переконувати, то треба розвивати марксизм, теорію націй і т. д., а не повторювати класиків. Стенчук спирався переважно на дореволюційного Леніна, Дзюба — на післяреволюційного. Треба було вивчити еволюцію марксизму у розв’язанні національних проблем (з аналізом історичних причин еволюції), дати розгорнуту критику теорії (практику Дзюба розглянув непогано).

Дзюба відмахнувся: сперечатись зі Стенчуками нудно. Дмитеркові відповів Василь Стус статтею «Місце в бою чи в розправі?» (Дмитеркова стаття називалась «Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади». Дмитерко не міг вибачити Дзюбі його нищівної критики міщанства на прикладах з Дмитеркових книжок у 59-му році). Основна думка була така: на барикадах — «ми», а Дмитерки разом з реакцією всіх країн і часів нищать ці барикади.

Тон самвидаву, його гострота зростали, зникали недомовки, дипломатичні фрази.

У вересні повідомили про арешти двох членів Ініціативної групи — релігійного письменника Краснова-Левітіна, активного захисника свободи совісті, автора численних самвидавівських праць, і Мустафи Джемілєва. Було незрозуміло, чому забирають по одному, чому не роблять групового процесу.

А. Е. Краснова-Левітіна я бачив лише раз. Прокинувся вдома у Петра Григоровича Григоренка — наді мною усміхнуте добре обличчя. Порозмовляли дуже небагато, він розповідав про киян, про Чорновола, з яким був знайомий. Людина дуже м’яка. Української проблеми не розуміє, але російського месіанства не любить. Ось і все, що я знав про нього. З його праць читав лише пристрасну статтю про Петра Григоровича «Світло у віконці».

Відчуваючи, що незабаром мене заберуть, я почав гарячково писати статті — одну за іншою. Підозрюючи, що потраплю у психушку (а цей метод почали застосовувати все частіше) почав було біографічний виклад своєї духовної еволюції: я не сумнівався, що спекулюватимуть на всьому. Але потім нудно стало доводити, що я не верблюд.

Друзі перекладали на російську працю Євгена Сверстюка «Собор у риштуванні». Я сидів над своєю роботою «Підсумки й уроки нашої революції». Та спокійно працювати було неможливо.

Заарештували в Києві гурт, який задля заробітку друкував на «Ері» поезію, філософію, релігійну, політичну і… порнографічну літературу.

Невдовзі взяли мого знайомого Олега Бахтіярова, студента медичного інституту. Виявилось, що він давав друкарям щось політичне. Я пішов на суд «друкарів», бо їх судили і за політичною статтею. Проте на суд не пустили. Один із свідків говорив про Бахтіярова. Я відчув, що склепають амальгаму — порнографія, Бахтіяров, а через нього — я.

Продумав захист нападом: поговорити на суді про амальгами, про метод сексуального очорнення, про святенництво радянського виховання (для контрасту — кумедні біографічні епізоди на тему сексу в Маркса й Енгельса, що характеризують їх як людей, що мали здорову психіку та іронічно сталились до святенництва).

Вирішив перетворити суд на сатиричне глузування з поліції та суду.

Я не сумнівався, що у Бахтіярова майже нічого не знайдуть.

*

29 вересня пішли з дружиною у Бабин Яр.

Прийшли пізно. Й одразу занурились в якусь сюрреалістичну атмосферу. Молоді одухотворені єврейські обличчя і юрба «товаришів» у цивільному. Цивільних — два види. В одних обличчя філерів, тобто кримінальні, очиці з собачим виразом бігають. Чомусь відчуваєш у них не переслідувачів, а переслідуваних, зацькованих. Друга категорія — ситі, старанно виголені. Очі пітона, безтямні й самовдоволені.

Цивільні зачіпають: мовляв, чого прийшли, нащо свічки запалюєте. Їм відповідають, що на спомин про жертв. Усі збилися біля каменя, на якому записано обіцянку поставити тут пам’ятник. Біля каменя кладуть квіти.