Ясно було тільки, що західні українці після приходу братів-визволителів у 39-му році почали ставитись до радянської влади негативно і тому якась частина їх пішла з німцями, але, скуштувавши фашизму, стала на шлях боротьби (за незначними винятками) і з тими, й з іншими. Ліву частину національного руху, зокрема, компартію Західної України, придушили радянські НКВДисти (КПЗУ зазнала тієї ж долі, що й польська компартія, — її звинуватили у шпигунстві та в інших смертних гріхах).
Один сучасний західноукраїнський поет написав поему (це була Ірина Стасів-Калинець, яка мене так тоді заворожила своєю поемою, що я майже не почув, не зрозумів величі поезії Ігоря Калинця) про ті часи, коли зі Львова відходили радянські війська. Відходячи, брати, мабуть, вирішили довести львів’янам, що гітлерівська армія для України — рятувальниця. У Львівській тюрмі НКВДисти знищили всіх політв’язнів. Коли німці ввірвались у тюрму, то побачили закривавлені камери. Фашисти були не такі вже й дурні й ознайомили мешканців зі злочинствами своїх ворогів-більшовиків.
Поема вразила мене гнівним пафосом, пристрастю протесту, новою для мене формою вірша й образності, адекватною темі й думці автора.
Від дружини я ще раніше дізнався, що те саме радянські війська зробили і в Харківській тюрмі — кидали гранати в камери. Вже у психушці очевидці мені розповідали про Уманську трагедію. Німці скликали прес-конференцію для журналістів, запросили мешканців шукати в тюрмі серед трупів своїх родичів. Брати знищили не лише політичних, а й злодіїв, спекулянтів, хуліганів.
Вже по війні, за словами Хрущова, Сталін мріяв виселити українців на Сибір: так багато було «зрадників». (Бідна Україна металась між двома ґеніальними вождями і не бачила виходу.)
Усі ці факти, читання довоєнних книжок утвердили мене в «самостійності». Сама величезна територія Радянського Союзу породжує бюрократизацію, централізацію, культурне та мовне нівелювання і доцентрові мілітаристські сили, які заважають демократизації. Відокремлення України від Росії дало б поштовх до боротьби за справжню демократію і соціалізм в Україні. Коли ж ідеться про майбутній статус України — культурна автономія, федеративний союз з Росією або повна культурна незалежність, — це питання повинен вирішувати сам український народ, а не іноземні чинники. Одному зі львів’ян я висловив ці думки вголос, але він запропонував такого не говорити, а то мене запідозрять у провокаторстві.
Мене розпитували про демократів-москвичів, про їхнє ставлення до національного питання. Мене ж обурювало те, що до самвидаву надходить так мало відомостей про українські події, що національні рухи мають слабкий зв’язок з «Хронікою». У суперечках з’ясувалось і це питання. Московська демократична опозиція у патріотів під підозрою. Всі пам’ятають позицію кадетів, есерів, меншовиків, більшовиків. Тільки більшовики більше чи менше, але підтримали сепаратистів. Проте на практиці вони там, де могли, повернули республіки, що відокремились, у лоно Святої Русі. А гарних слів усі сказали чимало.
Розвиток української політичної думки залежатиме якоюсь мірою від щирості та ясності національної програми російської опозиції. Якщо російські опозиціонери будуть розводити дипломатію або проповідувати державну єдність чи боговибраність російської нації, то всі інші національні рухи стануть більш русофобськими, що може викликати братовбивчу війну і новий, антисоціалістичний ГУЛАГ. Росіяни тоді, можливо, створюють ще одну імперію, але заплатять за неї власним поневоленням. Тільки коли російська опозиція недвозначно висловить свою позицію щодо національного питання без недоказаностей (і не устами одиниць — чесні росіяни завжди були, і чимало, але в історії вони питання не вирішували), якщо вона практично доведе іншим народам, що російські демократи не збираються ставати їхніми добродійниками та опікунами, тоді й союз із росіянами в боротьбі за демократію буде можливий.
Мені навели декілька прикладів шовінізму російських демократів.
Дещо переконувало — те, що один москвич, член ініціативної групи, а саме А. Е. Левітін-Краснов сказав Чорноволові про спільність трьох східно-слов’янських народів. Те, що багатьох росіян дивують розмови про утиски. «Так ваші ж он швидко ввесь ЦК захоплять — кого ж тут утискають?»
Георгий Фёдорович Коваленко , Коллектив авторов , Мария Терентьевна Майстровская , Протоиерей Николай Чернокрак , Сергей Николаевич Федунов , Татьяна Леонидовна Астраханцева , Юрий Ростиславович Савельев
Биографии и Мемуары / Прочее / Изобразительное искусство, фотография / Документальное