У карнавалі історії. Свідчення

У цей же час у колах математиків та фізиків ходила книга Револьта Піменова про суд над ним та його друзями в 1957 році. Я прочитав її, але мені сказали, що цю книгу не можна давати нікому, хто до цих кіл не належить, точніше, хто не належить до надійних людей з цих кіл. Піменов — дуже талановитий математик, з глибоким аналітичним розумом. Тому його аналіз помилок їхньої підпільної групи — до і після арешту — був для самвидавівців дуже цінний. Але що вдієш — довелось книжку після того, як прочитав, віддати. Мені аналіз Піменова згодом знадобився, але шкода, що багато хто так і не прочитав книжки. Я також намагався дістати інші його праці: «Як я шукав англійського шпигуна Сіднея Рейлі» (спроба довести, що знаменитий шпигун був провокатором ВНК), «Післямова до виступу Хрущова на XX з’їзді».

Своєрідною сенсацією у Москві став викрадений з партійних архівів лист Леніна у Політбюро про проведення великої провокації проти церкви. Листа викрав хтось із друзів Якіра, що й дало змогу шантажувати Петра розстрілом за розголошення державної таємниці (Дзюба приблизно тоді ж розповідав мені, що КДБ показував йому таємного листа чи телеграму Леніна про нагляд за УКП у той самий час, коли Ленін публічно хвалив укпістів).

Був 1922 рік, голод. Довівши (провокацією) селянам, що церква не хоче віддавати цінних речей, щоб допомогти голодним, можна буде відібрати в церкви великі гроші, а саму її розгромити.

Я вирішив не робити з листа ніяких висновків. Поставив знак питання. Не було гарантій, що лист достовірний. Але якби вони були, то я поставив би на Ленінові хрест: це вже нечаєвщина, макіавелізм, а не марксизм чи соціалізм, це бісівщина. Якщо погодитись із тим, що лист щирий, то можна провести пряму лінію від Нечаева через Леніна до Сталіна. А якщо покопатись, то треба вести відлік від славнозвісного Стеньки Разіна і його підроблених листів. Простота схеми дуже спокушає, але саме це й насторожує: очевидно, явище складніше.

З 68-го року була широко розповсюджена книжка маркіза де Кюстіна «Миколаївська Росія» (у 20-х роках її було видано і в СРСР, але в 60-х дістати її було важко. Довелось видати у самвидаві). Маркіз безжально розповідає про порядки в Росії Миколи Палкіна: брехня, крадіжки, бруд. І таке все знайоме, наче він написав про Росію притчу. І ця притча відбиває сутність Росії.

До попередньої схеми «бісівщини» доведеться додати ще й лінію царів, татаро-монгольських ханів, Івана Грозного, Петра I, Катерини II, Миколи I, Миколи II у всій повноті їхніх пороків.

А Пугачов тоді моделює майбутнє переродження революції 17-го року: боротьба з царем і поміщиками в ім’я нового, гарного царя Пугачева, лже-Петра III. Ну й веселенька виходить лінія розвитку Русі Великої. Але теж однобока. Звідки ж тоді Пушкін, Толстой, Достоєвський, Солженіцин (у всій їхній суперечності, бо вони у своїй творчості висловлюють не тільки краще в російському народі)?

Цікава у російській культурі постать Гоголя. Перший етап його творчості — Україна, її дух, висловлений російською мовою. Кажуть, що Горький ображався, що другий період творчості Гоголя — про Росію — вирізняється сатиричністю. Так, щедра казочка, фантазія й іскристий гумор перейшли у фантазію сатирика, фантазію, що межує з хворобливістю. Правда, були ще миргородські повісті, перехідні. Але тут сатира не похмура, а весела, навіть з симпатією до деяких «негативних» персонажів.

Трохи прояснюють відмінність між етапами Гоголевої творчості два його листи, що ходили в українському самвидаві. Виявляється, Гоголь усвідомлював себе українцем і дуже страждав, що українська культура, по суті, зникла і ніколи не відродиться. Може, цей біль і виявився в тому, що бачення Росії у Гоголя переважно сатиричне? Коли ж він спробував подолати свій націоналізм, побачити позитивне в Російській імперії, то не зміг — ні як художник, ні як мислитель.

З літературознавцем, критиком Іваном Світличним ми намагались зрозуміти ще одне явище. Українські мотиви, український дух, елементи української мови у Гоголя збагатили російську культуру. Але ось Шевченкові російські поеми і проза для обох культур минули безслідно. Адже ж все у поемах — типово шевченківське. Проте ті самі образи, ті самі ідеї в українських його поемах зачаровують, читач на них більше відгукується, а в російських вони мертві. Шевченків пафос видається солодкавим, романтизм — сентиментальністю. Те, що у Гоголя таке прекрасне, — українські слова, що раптом вириваються з його душі, — у Шевченка виглядає дисгармонією, руйнуванням російської мови.

Взаємодія двох споріднених мов може і збагачувати одна одну, і псувати. Недарма росіяни часом незадоволені «українізмами» в сучасній російській мові. Щоправда, це тут класове явище: забруднюють російську мову якраз вірнопіддані «хохли»-москвофіли — Гречки, Підгірні чи Хрущови і Брежнєви, що згубились в Україні.