У карнавалі історії. Свідчення

Мене підтримала акторова дружина. Вона нагадала про антисемітизм цієї-таки народності, антисемітизм холоднокровніший, про заохочення антисемітизму владою, а вона — русифікаторська.

Актор розповідав, про те, що тільки-но до Львова увійшли радянські війська, частина львівського населення різала поляків, а влада у цей час зі схваленням мовчала.

Я пригадав йому, як у Польщі після війни депортували лемків, одну з гілок української нації, — з мовчазної згоди, якщо не з ініціативи Рад. В Україні уніатів змушували переходити у православ’я, а в ЧРСР з наказу Москви уніатів навертали в римо-католицизм — аби тільки не було національної Української Церкви.

Коли восени я знову приїхав до Львова, національна тема і на цей раз виявилась центральною у суперечках тепер уже з українським патріотом. І знову та сама проблема — жахливо переплітаються історичні образи й суперечки, суб’єктивно сприймаються події. З усіх боків — факти, факти дійсності. І коли основа поглядів — емоції, то виходу з цієї плутаниці не видно…

У Карпатах багато плакатів, які закликають їхати до Криму: там не вистачає робочих рук, а в Карпатах безробіття. Західні українці у Крим їдуть неохоче: непевно знають про беззаконня у ставленні до кримських татар — беззаконня, яке так добре пам’ятають у Західній Україні, бо ж їх самих цілими родинами депортували в Сибір. Та й клімат не той — посушливі степи (а запрошують же не на узбережжя і не в гори). Шкода розлучатись зі своїми горами! І дивуються: адже ж до них у Карпати їдуть із Східної України та Росії геологи, шляховики. Скільки корисних копалин знайшли, а скільки ще знайдуть!… Західним українцям незрозуміло, чому відставники-офіцери з Росії приїжджають жити в українські міста, чому їм дають пільги, а українських хлопців після армії запрошують на роботу в Сибір, у Казахстан?

У самвидаві з’явився анонімний лист «професора з Уфи до друга Василя», якогось партійного чиновника. Листа цього почали розповсюджувати під назвою «Лист великодержавного шовініста».

Професор розповідає про те, як він неодноразово стикався з націоналізмом у Башкирії, Грузії, Прибалтиці, Молдавії, в Україні, в Середній Азії. І, мабуть, назагал, не бреше, наводячи факти…

Закінчує він словами про «стоголову гідру» націоналізму, яка може знищити всі досягнення Жовтневої революції.

Якби у листі були всі факти зростання націоналізму, то я був би на боці автора (якщо не брати до уваги слів про Жовтневу революцію: великоросійський шовінізм проявив себе вже за Леніна, а потім розцвів махровим кольором). Але у самвидаві якраз з’явився виступ письменника Г. Свірського.

Щодо фактів, то це було майже те саме. Тільки трошечки (на перший погляд) інше бачення їх. І ще один факт, що ставить проблему з голови на ноги.

У професора немає фактів великоросійського націоналізму, тобто російського антисемітизму, антиукраїнства, антитатарства і т. д. У цій «білій плямі» сприйняття «інтернаціоналіста» і закорінена проблема. Я написав відповідь під назвою «До Росінанта» (образ з пісні Галича, де росінантами він називає євреїв, які вислужуються перед урядом, що ігнорує їхні старання).

Я зіштовхнув у своїй статті оповідь Свірського й професора з Уфи і, спираючись на думку Леніна про те, що націоналізм пригнобленої нації породжується великоросійським націоналізмом, показав, що головна причина усіх видів шовінізму — великоросійський шовінізм, представником якого і є уфинський професор.

Ніби заздалегідь відповідаючи на це, професор у своєму листі писав: «Але звинуватити мене у великоросійському націоналізмі не можна: я українець, сам — нацменшина, та й дружина у мене — татарка з Башкирі!». Я нагадав «українцеві» слова Леніна про те, що коли йдеться про великоросійський шовінізм, то особливо тут переборщують саме нацменшини (в Леніна — Орджонікідзе, Сталін, Дзержинський).

Цікаво, що у своєму листі професор двічі називає себе росіянином. А коли знадобилось алібі, згадав і про своє українське походження. (Недавно цю штуку повторив у «Континенті» Сергій Рафальський. Давня російська традиція.)

Цікава також термінологія «інтернаціоналіста». Слово «українці» він одного разу взяв у лапки. Описує такий випадок. У парткомі секретар розмовляє при ньому по-татарськи.

«„Може, мені вийти треба“, — питаю. „Ні, ні, вивчайте нашу мову“… Якщо це не націоналізм, то хамство», — приходить до висновку автор.

Професор так виразно дає зрозуміти, що розмови про республіки, союзи чи федерації — фікція, що мені залишилось лише процитувати оці його слова. Хамство, бачте, говорити по-татарськи при росіянині!..