У карнавалі історії. Свідчення

Демонстрація відбувалась під гаслами:

«Хай живе ленінська національна політика!» (у 1918 році було видано декрет Леніна про утворення Кримської автономної республіки), «Комуністи, поверніть Крим кримським татарам!», «Свободу генералові Григоренку!» та інші.

Шпиги під маркою «простих радянських людей» били демонстрантів, вигукували шовіністичні фрази.

Збори комуністичного панства дали татарам єдину користь: їх не арештували, а вислали додому, в Узбекистан.

Татари розповіли про узбецькі події. У травні прокотилась хвиля вбивств «білих». Усе почалось з футбольного матчу, де суддя підсуджував російській команді. Узбеки протестували, кинулись в бійку. Після арешту декількох осіб почались заворушення. Однієї ночі у декількох містах одночасно різали й били «білих».

Я попросив пояснити, звідки ненависть до «білих». Татари пояснили на прикладах.

Якось один з них бачив у трамваї таку сценку. Кондукторка-росіянка, побачивши узбечку в паранджі, намагалась змусити її скинути цей «спадок страшного минулого». Узбечка запротестувала, а її чоловік, обурений нахабством «цивілізаторки», вдарив кондукторку по обличчю. Міліціонери-узбеки пояснили жінці в паранджі, що це вказівка обкому партії — не дозволяти носити паранджу в Ташкенті. Формально вони були на боці потерпілої, але обмежились напученням «хуліганів».

Те, що в столиці Узбекистану поступово зникає, узбецька мова, також не сприяє любові до «старших братів».

Коли після землетрусу, погнавшись за широким карбованцем, у Ташкент хлинула сила-силенна будівельників, то серед них були переважно далеко не найкращі представники білої раси. Газети аж захлинались від ще одного прояву братерської дружби, а узбеки були незадоволені тим, що у відбудованому, впорядкованому Ташкенті поселилось безліч зайшлих братів, що призвело до збільшення пияцтва, проституції, до зростання кількісної національної диспропорції.

І ще один фактор — приклад кримських татар і співчуття до них також посилили узбецьке почуття «дружби» до білих.

Оскільки кримські татари роз’їжджали по всьому Радянському Союзові, то ми все більше знайомились з національними рухами в різних республіках.

У Грозному чеченці зірвали пам’ятник знаменитому «покорителеві Кавказу, прогресивному генералу, мало не «декабристові» Єрмолову. Усі «нацмени», серед них і українці, раділи — ось така боротьба з теорією про прогресивних колонізаторів, катів та жандармів.

Кримські татари взяли для свого самвидаву книжку Дзюби, а нам передали свої бюлетні, у яких була інформація для кримськотатарського народу про те, як іде боротьба за повернення до Криму.

*

На цей час уся українська інтеліґенція обговорювала роман Олеся Гончара «Собор». Я довго відмовлявся його читати, бо вважав, що Гончар — звичайний соцреаліст, нікчемний письменник. Але через те, що суперечки все розпалювались, довелось прочитати.

Роман з художньої точки зору нікудишній, мова примітивна, стиль — поєднання типово реалістичного з типово «радянським» примітивним пафосом, сентиментальністю. Але радянська мова не врятувала Гончара. Після перших похвал у пресі почались напади парткерівників літератури.

Особливою гострою стала кампанія проти Гончара у Дніпропетровській області. Негативним героєм роману виведено «висуванця», партдіяча з «трудящих», і секретар обкому Ващенко впізнав у ньому себе (і, як кажуть ті, хто знає, портрет, намальований Гончарем, і справді схожий). А оскільки Ващенко — якийсь там родич Брежнєва, то, відчуваючи на верхах опору, він почав цькувати роман. Дісталось не стільки Гончареві, скільки тим, хто насмілювався хвалити роман всупереч «генеральній лінії» обкому.

Повикидали з роботи і виключили з партії журналістів усіляких газет, вчителів, письменників.

17 червня 1969 року заарештували поета Івана Сокульського. В нього знайшли «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, виступ Дзюби на вечорі пам’яті В. Симоненка і «Лист творчої молоді Дніпропетровська», в якому було описано погром, вчинений ображеним прототипом Гончаревого героя, а також українофобство й моральний розклад еліти.

Ось цього останнього вибачити Сокульському вони ніяк не могли, і в січні 1970 року він отримав «за антирадянську пропаганду» чотири з половиною роки таборів суворого режиму. (Коли я пишу ці рядки, Сокульський уже на волі, але перед виходом пройшов експертизу, яка визнала, що він божевільний. Відверто погрожують: не замовкнеш після табору — підеш уже не в табір, а в Дніпропетровську психтюрму.)

За що ж так переслідують «Собор»?

Гончар показав шматочок правди про те, як знищують пам’ятки української старовини, нехтують мовою й культурою: убогий, боягузливий напівпротест — Гончар постійно оглядається на владу та вихваляє її — аби тільки дозволили сказати крихітку оцієї правди про руйнування української культури. Убожество художнє відповідало убожеству політичному. Але навіть на таку боягузливу, та все-таки «українофільську» книгу влада нападала, а патріоти позитивно відгукувались. Московські самвидавівці переклали «Собор» на російську.