У карнавалі історії. Свідчення

І справді, майже завжди натикаєшся на ці вуха. Те, що погано працюють заводи, інститути, колгоспи, ЦК і Політбюро, — це ще можна зрозуміти. Але душа й суть радянського суспільства — єдино поінформована, добре забезпечена й може самій собі дозволити не брехати — і навіть вона не вміє як слід працювати.

Як часто ми сміялися — запропонувати, щоб нас взяли консультантами з навчання КДБ «чистої роботи», чи що? А то вже аж соромно за опікуна нашого.

Хтось з друзів попередив, що зустріч з «невідомим» — давно підготована велика провокація.

19-го до магазину підійшов великий гурт Григоренкових друзів. Там уже стояли «ослячі вуха» — багато старих знайомих з процесів, обшуків, стеження. Стояли машини КДБ, в одній з них сидів генерал КДБ, а інша чомусь… дипломатична.

Наші стояли, вдаючи, що не впізнають одне одного. Вони також вдавали випадковий натовп.

Нарешті появився «товариш» з газетою. До нього підбіг кагебіст, щось шепнув. Той швиденько пішов геть.

За ним розійшлись обидві групи. Наші, як завжди, зі сміхом.

Петро Григорович звернувся з листом протесту до Андропова, де виклав усі факти переслідування, шантажу й провокацій. Але відповіді не отримав.

Петро Григорович вважав, що треба шукати нових форм боротьби. Самвидав привчив частину молоді й інтеліґенції до думки про те, що людина має право на свободу друку. Після демонстрацій на площі Пушкіна (протест проти введення антиконституційних статей Кримінального кодексу про «наклепницькі вигадки про державний лад», про групове порушення громадського порядку й роботи транспорту, протест проти арешту Галанскова, Ґінзбурґа, Лашкової і Радзієвського), на Красній площі (в серпні 68 року) перед усіма постало питання про конституційне право на демонстрації. Григоренко вважав, що треба порушити перед громадськістю питання про свободу мітингів, організацій і спілок. Для цього він подав у Московський міський виконком заяву про те, що група осіб хоче провести мітинг про свободи у СРСР. Відоповідно до закону міськвиконком зобов’язаний надати для мітингу відповідне приміщення. Московський міськвиконком відповів, що у зв’язку з якимось комсомольським заходом усі приміщення зайняті і на якийсь час відклав рішення (а потім затягнув до арешту Петра Григоровича).

Якось до Петра Григоровича прийшов гість із США. Він відрекомендувався як соратник активного борця проти війни у В’єтнамі доктора Спока. Запропонував об’єднати сили демократичних організацій США і СРСР.

Американець наївно запитав:

— А у вас є організація?

Щоправда, одразу ж з розумінням посміхнувся.

Коли генерал пояснив, що у нас свобода організацій є тільки на папері, американець запитав: «А чому ви не пробуєте вимагати офіційного дозволу створити демократичну організацію?»

Ця розмова збіглася з Григоренковими планами, і він почав пропонувати всім знайомим створити організацію, яка відстоюватиме права людини і пояснюватиме народові його права. На жаль, більшість москвичів Григоренка не підтримали, вважаючи, що це — утопія. Я спочатку відгукнувся про генералів план так само, але потім зрозумів, що розвиток правової свідомості важливіший за практичний результат (який у радянських умовах справді утопічний) — щоб уряд дозволив таку громадську організацію. Я намагався підтримати генералів план, але охочих брати участь у цьому задумі виявилось мало. Як потім розповідав вже у Нью-Йорку генерал, проти насамперед були Красін і Якір, які потім увійшли в першу легалістичну організацію, Ініціативну групу з прав людини в СРСР… І вони ж її підвели, зв’язавшися, проти нашої волі, з НТС.

В один з приїздів до Москви я познайомився з матір’ю Олександра Ґінзбурґа — Людмилою Іллівною. Розмови з нею дуже багато дали мені для внутрішньої психологічної підготовки до тюрми й психушки. Мене вразила її життєрадісність, її сміх. Я бачив, як вона страждає через сина, але все-таки навіть найстрашніші епізоди зі свого життя й синового розповідала з гумором. Коли я прямо їй про це сказав, вона пояснила:

— А хіба можна витримати це все, якщо не сміятись?

Людмила Іллівна багато розповідала про Аліка. Вона його не переоцінювала. Просто любила сина, але не тваринною материнською любов’ю, а як прекрасну людину, чиї переконання є діями, людину, яку народила й виховала вона. Людмила Іллівна не вмовляла сина відступити, бо поважала його і себе й поважала ідеали — його і свої (навіть якщо вони й були різні).

В Олександра була наречена — Іринка, Ірина Жолковська, яка домагалась, щоб їхній шлюб зареєстрували (вони подали заяву в загс незадовго до арешту Ґінзбурґа). Доки Ґінзбурґ перебував рік і три місяці у слідчому ізоляторі КДБ — у Лефортівській тюрмі, — їм обом відповідали, що реєстрація в ізоляторі заборонена (у законі й інструкціях такого немає!). Олександрові пообіцяли, що їхній шлюб зареєструють в таборі.

У таборі ж висіла інструкція, що забороняла шлюб (значить, жодних побачень).

Почалася вперта боротьба за реєстрацію шлюбу.

Ірину я бачив лише один раз, вона готувала посилку для Олександра.