У карнавалі історії. Свідчення

Коли на вулицях великих міст з’явились негри, то населення реагувало у декілька способів: цікавість («диви, живий негр»), співчуття («бідні, їх американці принижують»), і злість («дивись, чорнозадий пішов»). Усі три реакції неграм були неприємні. Один студент-негр якось сказав моєму другові: «В Америці легше, ніж у вас. Там не витріщаються на тебе, як на рідкісну тварину». Але зацікавлення швидко минуло, співчуття також. Злості ж стало більше:

— Вони, гади, з нашими шльондрами ходять. (Шльондрами називали всіх білих дівчат, яких бачили з неграми на вулиці.)

Розповідали всілякі огидні історії про сексуальність чорних, про їхнє хамство, зневагу до росіян.

До арабів були ті ж претензії (антисемітизм став антиарабізмом), але додавали: «Ми їх годуємо, ми воюємо за них. А вони воювати і то не вміють. Тільки зброю нашу псують».

До корейців і в’єтнамців ставились краще, та все-таки переносили на них ненависть до китайців.

До білих із Заходу — почуття роздвоєні. З одного боку — заздрість:

— Зажерлись, сволота! Нажерлись!

З іншого боку:

— Ми їм покажемо. Від німців тікали, а тепер на нас лізуть.

Ці узагальнення, звичайно, не можна поширювати на всіх. Йдеться насамперед про міщанство, з усім його хамством, психологією дрібних буржуа, неповноцінністю. І про партійно-адміністративний апарат, який мало чим відрізняється від попередньої категорії шовіністів. Тільки у них більше лицемірства і цинізму.

Партієць рідко коли скаже «жид» чи «бандерівець». Він обізве єврея «сіоністом», «спекулянтом» чи «торгашем», а українця — «буржуазним націоналістом» чи знову ж таки… «сіоністом».

З «сіоністами» я вперше зіткнувся на процесі Кочубієвського 13 травня 1969 року. 13 травня… містика чисел, яку потім вивчав у Хвильового (його загадкову смерть), й згадав у виступі 13 травня 1983 року на горі Сіон на відкритті пам’ятника українцям, що загинули від нацистів і більшовиків… Пам’ятник був свідченням того, що КДБ свого домоглося, тобто союзу сіоністів та українських націоналістів, союзу, на жаль, дещо зіпсованого стараннями тов. Візенталя і йому подібних в українському середовищі… Але в ті часи лише після процесу Кочубієвського вдалося налагодити між націоналістами цей самий зв’язок. Пам’ятаю, як ходили з І. Світличним до дружини Кочубієвського: «Все одно гебісти кажуть, що ти зв’язківець між сіонізмом і українським буржуазним націоналізмом. Треба ж з ними хоча б познайомитись».

Біля будинку суду зібралась невеличка групка єврейської молоді. На початок суду підійшов «український націоналіст» Іван Русин, той самий, що перший повідомив нас у січні 1972 року про початок нової хвилі арештів.

Задовго до суду я зіткнувся з недовірою євреїв до українців. Коли я запропонував знайти для Кочубієвського московського адвоката, то друзі Кочубієвського сказали, що адвоката знайдуть самі. Як я потім дізнався, вони перевіряли, хто я, і навіщо мені, українцеві, «треба» ця справа. На перевірку пішло багато часу. Мені один письменник порадив запропонувати київського адвоката П. Той спочатку погодився, але потім відмовився, запропонувавши іншого. Не було часу перевіряти, що той собою являє, а до того ж ми довіряли П.

На суді над Кочубієвським цей «адвокат», по суті, став на позицію звинувачення. Як ми потім дізнались, за П. був один грішок, і КДБ змусило його запронувати нам їхнього адвоката.

Тепер, коли я прочитав у листах В. Стуса (том 6, додатковий, Просвіта, Львів, 1997 рік) про ганебну роль Васютинської в процесі М. Горбаля (цинічне, про «спробу зґвалтування» якоїсь суки), не бачу підстав берегти її честь. «Один письменник» — це був її добрий приятель, В. Некрасов. Власне, саме він потім і зрозумів, чому, на який гачок піймали тоді адвокатесу. І знову спливає те саме, давнє питання: «Добре, тебе зламали. Ти піддалась, бо вони мають підстави тебе посадити за відмову від співпраці». Не гріши, й не берись більше за політичні справи. Ні, Юдина справа мусить бути доведена до кінця: спочатку підставила Кочубієвському їхнього адвоката, а потім і сама стала їхньою. Але й ми винні своєю м’якотілістю: жаліли її, не розголосили її вчинку. У Києві, правда, вибору адвокатів не було, Васютинську вважали за чесну й сміливу. Та з 65-го року «маразм крепчал», і «страх крепчал»… Навіть найсміливіших московських адвокатів ДБ примудрялося приручати, якщо не з допомогою їхніх власних гріхів, то шантажуючи гріхами родичів…

Біля дверей суду стояли солдати, надворі і в судовій залі було багато «шпигів». Ними командував мій старий знайомий з університетських і кібернетичних часів Юрій Павлович Нікіфоров, оперативник з КДБ. Солдати підпорядковувались йому. Вони казали нам, що зала повна. Коли поблизу нікого не було, один з них шепнув нам:

— Наказали вас не пускати. А за що його судять?

— За політику.

— А! Щось казав про Чехословаччину?

— Ні, хотів до Ізраїлю виїхати.

— І багато йому дадуть?

— Ні, за цією статтею три роки.

— Бідолаха. Нащо йому це треба було?