У карнавалі історії. Свідчення

Проте клички й назви — це те, що на поверхні проблеми. У глибині лежать історичні чвари, соціальні непорозуміння, нетерпимість до несхожого і особливі умови існування націй в СРСР. І в цих умовах, коли зустрічаєш, наприклад, негідника-єврея чи кримського татарина, то дуже важко дати йому відсіч: у нього за спиною страждання народу, а в мене — формальна належність до гнобителів (коли бачиш мерзотника-росіянина, то тобі начебто набагато легше: ти з пригніченої нації). І якщо ти публічно скажеш євреєві-негіднику, що він негідник, то деякі твої співвітчизники почують у твоїх словах: «Ах ти ж, морда жидівська!»

Антисемітизм — це не лише породження історії, не лише сліпий національний та соціальний протест, не лише «козел відпущення», а й особлива настанова до чужого.

У мене був знайомий інтеліґент-єврей. Якось він висловив мені свої погляди про робітників. Вони брудні, вони корисливі, вони злодії і т. п. Я спробував йому заперечити. І тоді посипались «факти». Як часто буває в таких випадках, він не брехав, він розповідав те, що бачив, але чомусь багато з його фактів мені не траплялись. Він бачив крізь особливий фільтр, з певної позиції.

Я сказав, що він — типовий антисеміт. Той образився: він же ж сам єврей. Довелось пояснювати, що його бачення, його факти, його логіка і ставлення до чужих людей — антисемітські. У нього робітники — це лише «козел відпущення», Сатана.

Познайомився я з одним молодим поетом. Є талант, ерудиція. Монархіст. Дивно було побачити в нас, у СРСР живого монархіста та ще й молодого.

Багато з ним сперечалися, і він став… демократом. Познайомився з кримськими татарами, дуже співчував їм. Через півроку поїхав працювати в Узбекистан. Коли він повернувся до Києва, то я почув від нього, що узбеки — «звірята», брудні, некультурні, що «ми, росіяни принесли їм культуру, а вони нам не дякують». Потім він сказав, що я надто наївно ставлюся до татар. Він, мовляв, бачив декількох інтеліґентних татар, русифікованих, і тому почав їм співчувати. А кримські татари насправді пригноблюють узбеків. («„3вірят“, — поправив я. — Дивно, що ти забув про невдячність „звірят“ і став про них піклуватись»). Татари — спекулянти, торгаші. Вони захоплюють усі кращі місця. Вони користолюбні.

Я і його назвав антисемітом. Образився. Неприємно все-таки інтеліґентній людині почути — антисеміт.

— Але ти й сам не помітив, як приписав татарам всі антисемітські характеристики євреїв. Чому ж не пускають татар у Крим? Там же вони нікого не гнобитимуть — якщо вони й справді когось зараз гноблять.

Наш приятель Олександр Фельдман (не плутати з тогочасним лідером київських сіоністів, потім головним редактором ізраїльського російськомовного часопису «Сіон» Аліком Фельдманом) переклав з польської статтю Сартра про єврейське питання. Ця стаття мене дуже зацікавила своїм незвичайним підходом до проблеми. Але мені видавалось, що Сартр не досить глибоко розглянув соціальні корені антисемітизму. Другий недолік — те, що Сартр, розвінчуючи антисемітський міф про єврея, створює міф про антисеміта як Сатану. Я бачив багато антисемітів. Це були звичайні люди, із звичайними чеснотами і вадами, дияволів серед них я не бачив. Дехто може зробити євреям яку завгодно пакість, не маючи до них патологічної ненависті. Якщо вони й «дияволи», то не їхній голос вирішальний у політиці переслідування євреїв у СРСР.

Сартр вказав на цікаву закономірність підсвідомого антисемітизму. Хтось, навіть демократ, розповідаючи про якогось негідника, додає до характеристики: єврей.

І це справді трапляється постійно.

— Іванов вкрав три кілограми м’яса. Він — єврей.

— Іванов — чесна людина. У нього мати єврейка.

І в негативній, і в позитивній характеристиці єврейство завжди підкреслюється. У першому випадку як узагальнення, у другому як виняток з правила.

Подібний демократ образився б за таке тлумачення його «обмовки», але ж чомусь ніколи не згадують, що Іванов — українець, росіянин і т. д. Національність росіянина в офіційній пропаганді згадується лише тоді, коли хвалять. Українця — якщо він «бандерівець» або якщо він висловився за дружбу з російським народом.

Дуже-дуже рідко можна почути від націоналіста-русофоба:

— Він же росіянин (про негідника).

Або:

— Порядна людина, хоча й росіянин.

Я декілька разів ловив себе самого на тому, що, хвалячи людину, додавав: «єврей». У свідомості ж — бажання підкреслити в атмосфері антисемітизму, що євреї — гарні люди. Але в цьому — і подолання легенди про євреїв. А коли є подолання, то є і сама легенда в підсвідомості. І декого з моїх єврейських друзів ображало, коли я хвалив їх як євреїв, а не як самих по собі, як особистостей. І справді: у подібних «компліментах» приховано вчувається євреєві здивування з його порядності, доброти, безкорисності, сміливості і т. д. Може, й хворобливе оце «вчувається», але, на жаль, становище євреїв хворобливе, і воно неминуче викликає хворобливу реакцію на «расово чистих» друзів. Це є, але менше, і в кримських татар, і в українців. Є це і в релігійних людей у ставленні до панівної релігії — «радянського атеїзму».