У карнавалі історії. Свідчення

Нарешті почався процес над групою валютників, до якої належав Ліфшиц. Коли Михайлович проглянув їхню справу, він, виходячи з власного досвіду, обіцяв Ліфшицу «шістку» як максимум, і ми були впевнені в цьому. Ліфшиц, щоправда, мріяв про чотири роки. Про п’ятірку Ліфшицові казав його адвокат Арія. Та вирок вразив усіх. Ліфшицу дали 10 років, «паровозові» — 15, ще одному — 12.

За якийсь час Ліфшицу дали побачення з дружиною. Виявилось, що про процес роздзвонили в багатьох газетах. Все: і галас навколо процесу, і великі терміни — пояснювалось тим, що «паровоз» хотів виїхати до Ізраїлю.

Ліфшиц майже тиждень не міг отямитись від несподіваного вироку, але потім у нашій камері знов почав лунати регіт. Прибігали наглядачі, дивуючись, чому сміються жертви.

У мене почались незначні тертя з Феліксом. Один з наглядачів був психопат, схильний до садизму. Коли він заводив мене у камеру, в мене завжди холодок пробігав по спині: таке патологічне було в нього обличчя.

Ліфшиц як психіатр швидко знайшов його слабинки і почав розважатись. Одне-два слова — і наглядач заводився. Він відчиняв кормушку і обкладав нас матом. Але куди йому було до мату Фелікса! Наглядач накручувався усе більше, доки не починав кричати на цілий коридор, погрожуючи нам побоями.

Врешті-решт прибігав корпусний, який прагнув поставити «бунтівників» на місце. Та Ліфшиц був з ним бездоганно чемний, тоді як наглядач ніяк не міг прийти до тями, і все вигукував погрози («я тебе виї…, я тобі жерти не дам, я тобі… вирву»). Ліфшиц, злісно посміхаючись, ставив йому діагноз і пропонував коридорному викликати Лунца і підтвердити діагноз.

Ледве вдалося вмовити його не писати скарги. Бо Фелікс хотів і далі потішатись, тепер вже над начальством (неявно показавши, що тюремне начальство — також психи).

Мені жаль було бідолаху. Та й мститись нещасному за паскудства інших неприємно.

— Ти толстовець. Тобі в монастир треба йти.

Я розповів йому анекдот на цю тему.

«Сидять у камері вовк, лисиця і курча.

— Вовче, чуєш, вовче! Ти — за що?

— Так я чмура одного пришив… А ти, лисичко?

— Ах, я така спокусниця, така спокусниця… А ти, мале?

Курча гордо підняло дзьобик до стелі й виголосило:

— А я… я… по-лі-ти-чне! Я піонера в задок дзьобнуло».

Анекдоти у нас так і сипались. В обох був запас на всі випадки життя. 1971 року багатьох, хто хотів виїхати в Ізраїль, випустили. Тоді з’явилась довга серія «сіоністських» анекдотів. Це були анекдоти про гордих людей, євреїв, які випрямили плечі і звільнились від почуття неповноцінних громадян.

Ось один з них. Рабінович подає заяву на виїзд до Канади. Він приходить у ВВІР — відділ, що видає візи і на практиці є філією КДБ. Йому кажуть, що він може їхати. «Я передумав, — каже Рабінович. — Хочу в Сполучені Штати». За тиждень він заявляє, що хоче їхати до Австралії, потім до Ізраїлю. Врешті йому кажуть: «Послухайте, Рабінович. Он у тій кімнаті стоїть глобус. Виберіть собі країну до вподоби». Рабинович виходить через три години: «А у вас нема іншого глобуса?»

Розважались ми ще й тим, що вгадували у плямах на стінах, на дверях, на стелі фігури.

Одного разу, ще коли був з нами Михайлович, Фелікс показав на стелю якраз біля лампочки:

— А це що?

Я придивився і побачив Христа. Тільки руки він підняв, як Богородиця у Софіївському Соборі в Києві. Він не був розп’ятий, але й не тріумфував (я пригадав страшну картину «Христос-тріумфатор» — злобний, кривавий Бог-кат). Стільки страждання й просвітлення було в цій фігурі…

Пізнав Христа і Михайлович.

Так ця камера і залишилась у пам’яті, як камера з Христом на стелі.

Ніхто з нас не зубоскалив над «явленням Христа», хоча глумились ми з усього на світі.

Цікавість до гри у мене залишилась, але чомусь більш філософська.

Прочитав Марксів «Капітал». Знайшов дещо таке, що можна було застосувати і до гри, до ігрової діяльності в теорії вартості, у характеристиці праці й капіталу.

Разом з Феліксом випробували декілька моїх ігор. У всіх однокамерників я розпитував про кримінальні ігри. Вдалося зібрати велику колекцію.

Виявилося, що більшість з цих ігор за своїми ігровими якостями — на рівні дошкільних. У певному сенсі навіть нижче, бо основну роль у них відіграють позаігрові елементи — нагорода, прізвисько, лайка-похвала, дотепи, ігрові приказки, помста. І непропорційно велике місце посідає азарт, який розпалюють позаігрові мотиви. Наступним кроком до деградації є «уболівання» в спорті. Адже «гусачок» п’ятирічної дитини принципово не відрізняється від гри емоцій вболівальника.

Сюжетно-рольова гра деградує в наркоманські мрії, у цапину музику, що дратує нерви і не дає естетичної насолоди. Недарма ж на деяких концертах молодь ставала настільки роздратована, що починала бійки. Своєрідна деградація гри, тобто культури, — це мода, гонитва за сенсацією, спорт, що лоскоче нерви.

Бездушна культура — гра ерзаців, культура механістичного, механізованого онанізму.

У моїх друзів-валютників, що аж ніяк не грішили духовністю, я все-таки бачив глибоке життєлюбство, нехай і спотворене.