У карнавалі історії. Свідчення

Ми багато сперечелися про життєві цінності. І, звичайно ж, ніхто нікого не переконав. Вони поважали мене за «ідейність», але гадали, що я пропустив «насолоди» життя. Я ж доводив, що їхнє «епікурейство», гедонізм — поверхові, вони тільки подразнюють нерви.

Вони розповідали про розкішне життя «торгашів» та партійної еліти, намагаючись довести, що це і є життя.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за пропущеними б…, за розкішною смачною їжею, шикарними ресторанами.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за змарнованим на дрібниці життям.

Та все-таки об’єднувало нас саме життєлюбство і сміхове ставлення до святинь і богів: демократичного руху, свобод, комунізму, Солженіцина.

Солженіцина я їм розповідав з пам’яті. Вони жаліли, що я погано запам’ятав сюжет.

Михайлович запитав якось у свого слідчого:

— Що буде, якщо у мене знайдуть Солженіцина?

— Якщо не будете розповсюджувати, то відбудетесь переляком.

Я дуже шкодував, що не прочитав «Серпень чотирнадцятого». Перед моїм арештом заїжджала до нас Катерина Львівна Олицька. Вона дуже любила Солженіцина, але до «Серпня» поставилась з прохолодою як із художнього, так і зі змістового погляду.

— Як толстовець міг обґрунтувати свою добровільну участь у війні 14-го року словами: «Росії шкода»?!

Мені теж таке толстовство видалось дивним. Що ж залишається від вчення Л. М. Толстого? Від «не вбий»?

Я роздобув у 71-му році «Серпень 14-го», але прочитав тільки початок — забрав господар примірника (12-а копія). А тепер у тюрмі доводилося з «критичних» статей у «Літературні» силкуватись зрозуміти задум Ісаєвича.

Звинувачення Солженіцина у германофільстві й русофобії були безглузді («Росії шкода» несумісне з русофобією). Але що хотів сказати Солженіцин у «Серпні», ми з вирваних цитат так і не збагнули. Скільки треба було мати «класіку», як його іронічно прозвали в еміґрації, самозакоханості й безпам’ятства, щоби потім повернути цю «русофобію» супроти своїх ідейних ворогів, «плюралістів». І тими самими методами амальгам, висмикування цитат, лайливих епітетів. Мене особисто ніде явно не назвав, але «Плюралісти сплющілісь от ненавісті к Росії» було вміщено поряд з явною цитатою збірки, в якій ця «ненависть» проявлялась. Довелося відповісти таким самим неетичним прийомом: «…многое солгано Солженіциним». І ГУЛАГ — у наших душах, тому так легко поновлюється в історії.

Багато знайомих докоряли Солженіцинові за антисемітизм, прихований за маскою натуралізму. Я завжди сердився, слухаючи ці докази. Якщо у таборі лікарями або на складі працювали переважно євреї, то чому, натуралістично зображаючи побачене, Солженіцин не може, не має права (радянський підхід: про «права» художника!) назвати єврейське прізвище завскладу? Замовчування факту про великий відсоток євреїв і латишів у ЧК було б неправдою, і саме це й було б прихованим антисемітизмом. Це зараз євреї становлять великий відсоток тих, хто протестує, чинить опір владі. (Не тому, що євреї кращі за інші нації, а тому, що культурний народ, якого піддають переслідуванням, ясна річ, бунтує.)

Антисемітизм не в об’єктивному зображенні фактів, а в їхній інтерпретації, в акцентуванні, в «пояснювальній» концепції цих фактів. Адже інтерпретатору загрожує справжня небезпека подивитись на факти очима шовініста — російського, українського чи єврейського.