У карнавалі історії. Свідчення

— Але я все одно прошу віддати дружині чи мені всі мої матеріали для подальшої праці. Дотюремні мої дослідження фахівці оцінювали позитивно, та й дружина моя — фахівець у цій галузі.

— Кажуть, ви самі придумали деякі ігри.

— Так, я грав їх з моїми дітьми і з однокамерниками. Їм сподобались.

— Гаразд, я перекажу, щоб вам дозволили забрати всі матеріали з собою.

На цьому розмова й завершилась.

Як я потім довідався, Снєжневський на основі цієї розмови поставив мені діагноз: «ідеї реформаторства перейшли в ідею винахідництва в галузі психології». І тому запропонував направити мене не у спецтюрму, а в звичайну психлікарню.

Через день потягнули на етап.

У вагоні обшук. До мене зайшов якийсь кавказець.

— Це що?

— Пісня про Сталіна.

— А тобі за неї не буде?

— Гірше вже не буде.

— «Минуле»? Про революцію? А про Кавказ є?

— Ні, тільки про Крим.

— Ну, тепер їх вигнали з Криму, татар.

— Так, я саме цим і займався, за що й сів.

— Ти з Ініціативної групи?

— Так.

— Я слухав по радіо ваші звернення до ООН. Та ООН — дохла собака, вони нікому не допомагають.

— Згоден. Але треба, що світ знав, що у нас коїться.

Підійшов ще один солдат. Замовкли.

— Я до тебе вночі підійду. Поговоримо.

Уночі він розбудив мене і почав розпитувати про мою справу, про самвидав.

Сам він осетин. (Не осетин, як згадуваний перед цим не казах, і не на цьому етапі. Та був і осетин, і казах, я просто змінив час і місце. Тут хотів підкреслити саме осетина, бо завжди якось не по собі було за «широкую грудь осетина» в антисталінському вірші Мандельштама. Річ же не в Сталіновій нації. Якось довелося писати передмову до фотоальбому про чилійські табори. Був здивований, наскільки різняться від наших обличчя жертв, і наскільки схожі на наших катів обличчя чилійських катів…) Бачив, як з Дагестану виселяли деякі народності, як розкуркулювали. Прибічник приватної власності на землю.

— А заводи нехай краще державні будуть. От колгоспи зовсім невигідні, поганий врожай дають.

Попросив у мене список книжок про політику. Я обачно написав тільки офіційні видання: Еренбурґ «Люди, роки, життя», статті й оповідання з «Нового мира», Солженіцина («Один день Івана Денисовича», «Мотронин двір»). Список вийшов довгий. Порадив зв’язатися з рухом месхів, з вірменськими групами. Адрес не давав — а що, як провокатор?!

На прощання він запитав:

— А чим тобі допомогти?

— Зателефонуй сьогодні дружині, скажи, що я вже прибув до Києва.

Як потім виявилось, телефонував, але зайти не відважився.

У київській тюрмі сусідом по камері виявився «домушник» — квартирний злодій, що спеціалізувався по домівках заможних громадян. Попався він через одну повію, яка бувала вдома в якогось замміністра. З її допомогою розвідав де що лежить, і обікрав. Але коли міліція опитала усіх повій, які відвідували слугу народу, вона призналась, що розповідала знайомому злодієві про квартиру. Майже нічого з краденого у нього не знайшли, зате виявили валюту. І вже як валютник він потрапив у слідчу тюрму КДБ.

Знову почалися розповіді про розкішне життя, про закриті кіно для начальства.

З цим валютником ми «не зійшлися характерами». І ні розмови, ні гра у нас не клеїлась. Він ображався на мене, а я на нього.

Зневага його до радянської буржуазії поєднувалася з радянським «народним патріотизмом» й антисемітизмом. І як я не доводив, що у верхах буржуазії євреїв зараз мало, він і далі звинувачував у продажності влади євреїв.

Сам він був дуже розпусний, але звинувачував у розпусності дітей радянської верхівки і Захід («…звідти вони набираються наркотиків, порнографічних фільмів, групового сексу і та всілякої іншої дикої розпусти»). Коли я спробував домогтися від нього критеріїв відмінності між гарною і дикою, західною розпустою, він так нічого й не відповів. Порівняно з моїми московськими спецами з розпусти він виглядав провінціалом-самоуком. Те, що в Москві вважалось модним, у Києві поки що «принижувало людину».

Чи то у 71-му, чи то в 72-му році таємниче зник син секретаря ЦК України Борисенко, що був пов’язаний з багатьма кільдімами, які займалися груповим сексом, порнографією, наркотиками, валютою і т. д. КДБ і міліція перетрусили увесь кримінальний світ Києва. Трупа не знайшли. Заарештували багатьох друзів сина Щербицького, пригрозили іншим, щоб з ним не зв’язувались. По Києву і в передмісті розвісили фотографії розшукуваного. Але так і не знайшли.

Відгомін цієї історії з синами Борисенка й Щербицького я потім чув і на етапі, і в психушці.

Зв’язок дітей урядової верхівки й ЦК з богемою та кримінальним світом — явище всезагальне. Це є і в Москві, і в Києві, і в Тбілісі, і в Єревані. З одного боку, від переситу, з іншого — через те, що не вірили у гарні слова батьків, які часто поводяться якнайганебніше, самі розважаються шльондрами і порнографією, з третього — через бажання володарів твердо стояти на ногах і користуватися владою донесхочу, стати спадковими родовими володарями, а не халіфами на годину.