У карнавалі історії. Свідчення

Радянська буржуазія має тенденцію перетворюватись з «виборної» на спадкову. Пільги, які вона має і передає дітям, юридично не оформлені, все ще залежать від переворотів угорі. А діти їхні або ж хочуть стати повноправними господарями, або виступають проти батьків, беручи участь у кримінальних злочинах, фашистських організаціях або навіть у демократичному опорі (відомі випадки, коли діти значних діячів КДБ викрадали у батьків заборонені для народу книжки і запускали їх у самвидав).

Київська тюрма зустріла мене несподіванкою: закупили велику серію книжок, серед них Лєрмонтов, Тичина, Леся Українка, Шиллер, Шевченко і, нарешті, дозволили Леніна.

Почав я з Шевченка. Мене зацікавив його останній період, коли він вже розв’язав свою центральну тему, тему гріха й відкуплення, у поемі «Марія». І розв’язання це було — плодом гріха спокутуєш свій гріх. Після «Марії» різко змінюється тематика, образи «Кобзаря». Релігійна тематика зростає, але звертається Шевченко головно до Пророків, розмірковуючи над майбутнім України і зближуючи долю України з Іудеєю.

От-от мав вийти указ про розкріпачення селян, а він пише про неситі царські й поміщицькі очі. Він не вірить цареві, очікуючи, що той сплете нові, кайдани для людей. І все-таки чекає оновлення землі, знущається з Візантійського Бога, мріє стати українським Гомером, написати «Одіссею» України.

Шевченко звернувся до джерел народного фольклору, мови, прагнучи через початок прийти до майбутнього. Образ «Перебенді», сліпця-кобзаря, що розмовляє з Богом, з небом, з горами, плаче з людьми та звеселяє молодих, стояв перед ним. Останні його вірші — звернення до давньогрецьких символів прощання із землею і мрія ще пожити — аби створити епопею.

Не дала йому доля створити «Іліаду» й «Одіссею» України, хоча й був матеріал в народних переданнях, думах, билинах, казках, літописах.

І недарма зараз культура все частіше звертається саме до початків людського життя: до первісної людини, до її міфів, до структури мови, до мовних міфологем, до підсвідомості особистості, народу, суспільства. Цим шляхом іде психоаналіз, зоопсихологія, антропологія, структуралізм. Бо десь там корені нашого людського буття, нашого національного буття. Ось, може, чому українські шістдесятники звернулись у своїй поезії до першоміфів України, ось звідки таке зацікавлення Старим Заповітом, структуралізмом, перекладами міфів усіх народів світу. Може, десь там на початку ми знайдемо кінці та з’ясуємо, хто ми є і на що здатні у добрі й злі.

І Шевченків шлях лежав туди, до Гомера, грецького кобзаря-сліпця.

У якогось народу аристократія осліплювала солов’їв, щоб вони краще співали. Наші солов’ї, кобзарі, втрачали очі в бою, і, щоб битись з ворогом далі, ставали співцями боротьби, сміху сліз, любові до Бога, до природи, до жінки. Вони стали символом української душі, а з ними Кобзар кобзарів — Шевченко.

У 30-х роках розстріляли не тільки Україну, а й символ її душі, сліпих мудреців.

У тюрмі мені потрапив до рук двотомник Тичини. Чудова музика «Сонячних кларнетів». Образ Матері, Мадонни, яка благословляє Землю України, що гине. Потім перед Тичиною постає питання: «Що потрібно народові — його сонети й октави, чи хліб?» Ґеній мучиться і вибирає звичайний хліб, термінову колективізацію, зрікається краси заради хліба. Але колективізація принесла не бачений досі голод — 5–10 мільйонів померлих і арешти тих, хто протестував. Страх перед тим, що відбувається, змушує колишнього ґенія заплющити очі, осліпити самого себе і співати гімни теророві.

Ось його страшний гімн «Прометею»:

Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав
Бо подавив свого й чужого люду
без ліку…
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить?
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?!
О! ні…
Піду життя творить нове
хоч би й по трупах —
сам!

Співець краси й Сонця стає співцем терору, романтизуючи ЧК, ДПУ, Сталіна. А потім і на це забракло таланту — став міністром, віршомазом.

У цій системі талант гине, якщо він не опирається вимогам влади.

Коли мене викинули з роботи, я знайшов заняття — бути «очима» сліпого кандидата філософських наук Ширяева. Він писав дисертацію про те, як у СРСР згладжуються класові межі між службовцями, робітниками й селянами. Я читав йому заголовки газетних статей, а він підбирав те, що пасувало до його колекцій фактів. Робітники ставали інженерами, а вчителі йшли на заводи (тому що вчительська зарплатня низька, підказував я йому, але він не слухав). У Ширяева не було ніякої статистики — тільки газетні заголовки і цитати з Леніна. Я заохочував його читати Маркса, але він не хотів.