У карнавалі історії. Свідчення

Зібралась на роботу. На всяк випадок — а раптом?! — взяла з собою найдорожче, що було вдома: фотографію Олександра Ісайовича Солженіцина з автографом і теплим написом (у 1969 році він подарував її Льоні на знак вдячності за статтю «Камо грядеши, Євґенію Євтушенку?»). На всяк випадок взяла і два рукописи — роботи двох киян, вони незадовго до цього принесли свої замітки. (Наприкінці робочого дня — дзвінок: «Мамо, у нас гості».)

Перша думка — попередити друзів. Абияк закінчила лекції. Кого можна, попереджую по телефону. До решти треба йти. Не дозволяю собі думати про те, як же вдома, зараз найголовніше — встигнути.

Зайшла до одних людей додому. Знала, що у них багато самвидаву. На всяк випадок заходила і наступного дня — встигли, винесли; на щастя, КДБ до них не приходило, але й господарів дому я більше не бачила: злякались. Тоді й виробилось правило — спілкуватись лише з тими, хто сам прийде додому, хто не злякається. А раз не приходять, значить, і не треба.

Так по-новому почалося це життя. Межу було проведено чітко й відразу: життя до 15 січня і після. І останній страх було вибито цього дня. І друзі визначились: залишились тільки ті, хто не злякався, хто не задекларував своїх почуттів, а прийшов і був усі ці роки поруч. Тихо, непомітно, і виклики КДБ їх не злякали, і з роботи вигнали — не злякались.

Останній візит по дорозі додому був до Сашка Фельдмана. Зайшли, а в нього обшук. Головне, встигли сказати, у кого обшук, перекинулись хоча б кількома словами. Стало остаточно зрозуміло, що почався погром. Обшуки, арешти тривали декілька днів.

У Сашка того разу забрали єврейську літературу — підручники івриту, статті. Сашко поводився чітко й різко — жодних розмов з кагебістами, тільки протести проти беззаконня (його час тоді ще не прийшов, через три дні його випустили).

Вимагала, щоб нас випустили: у мене вдома діти, мені ніколи. Відпустили доволі швидко. Як стало зрозуміло потім, цього дня у багатьох відбувались обшуки, і вони не дуже узгоджували їх.

(Були ми цього дня вдвох з Володимиром Ювченком. Він саме один з тих друзів, хто тримався твердо всі роки. Історик за освітою, на цей час вже безробітний: рік тому його викинули зі школи за те, що був «толстовцем», за «пропаганду пацифізму». Позбавили права працювати з дітьми, а потім не давали спокою вже за знайомство зі мною.)

У квартирі було повно людей. У кожній кімнаті по двоє-троє кагебістів. Тут і друзі, яких я попередила про обшук, — а вони взяли й прийшли. Льоня вже втомлений — обшук із самого ранку.