У карнавалі історії. Свідчення

— У вас явная манія прєслєдованія. Во врачах ви відітє врагов. Пачєму би вам всьо-такі нє напісать духовную автабіаграфію: какіє прічіни в юнасті подтолкнулі вас к нєправільним взглядам, какіх кніг начіталісь, с какімі людьмі встрєчалість, што пісалі. І о том, как сєйчас пєрєдумалі. Но нє адной фразай, а падробна ізлажитє, в чьом ви відітє парочность сваіх прєжніх взглядав і как тєпєрь аценіваєтє нашу дєйствітєльность і сваю антісавєтскую дєятєльность. У вас болєзнєнная чєрта — нє називать другіх антісавєтчіков. І нє нада. Іх і так тє, каму нада, знают, і тєх, кто вам пішет. Вот ета Клара — кто ана?

— Кочегар.

— Нєправда. Ана пішет такіє тонкіє замєчанія о літєратурє.

— А що, кочегар не може цінувати літературу?

— Но нє так тонка.

— Її вигнали з університету.

— Вот відітє, всє ваши друзья — антісавєтчікі. Хадаровіч, Ґільдман, Фєльдман. Как ми можем випустіть вас, єслі ви сразу же ачутітєсь в іх акруженіі і апять ваш брєд васстановітся. Пєрєстаньтє с німі пєрєпісиваться, і ето станєт показатєлєм таво, что ви виздаравліваєтє.

Коли один мій знайомий на мою пораду нарешті визнав себе за хворого, Ніна Миколаївна йому прямо сказала:

— Нєт. Ви здарови, но будєтє здєсь да тєх пор, пака нє аткажетєсь ат сваіх антісавєтскіх взглядав і от разгаворав с антісавєтічікамі.

Визнати себе за хворого — перша умова одужання. Далі — покаятись у своїй шкідливій діяльності. Але все ж випускають не лікарі, а суд. Суд може ухвалити, що хворий потребує подальшого лікування.

По суті, діагноз ставить КДБ, призначає лікування КДБ (моїй дружині в КДБ казали, що якщо буде поводитись спокійніше, то мені будуть давати менші дози) і КДБ виліковує.

В останні місяці мого перебування у психушці ставлення медперсоналу змінилось на краще, менше стали глумитись.

— Ви б хотіли вийти зараз? Ким би ви хотіли працювати?

— Ким завгодно.

— А ви б не хотіли виїхати за кордон?

— Ні. Але якщо б довелося вибирати між психушкою і закордоном, то волів би виїхати.

Я вже знав, що Таня домагається виїзду, але не вірив, що це реально. Хотів від них домогтися, щоб випустили на волю.

Західного життя я собі не уявляв. Як математик, я дискваліфікований. Чи мають там якусь цінність мої праці про гру? Чи ми пристосуємось до нових життєвих умов, темпу, цінностей? Все краще і все гірше, що я знав про Захід, спливало в пам’яті. На цьому намагалась спекулювати Бочковська, з усією своєю витонченою хитрістю Ельзи Кох. Але коли я прямо запитав, чи не випишуть зараз, вона заявила, що мене ще не вилікували.

*

Не минуло й півмісяця, як мене викликали до начальника психтюрми. Там сиділа Каткова, начальник медчастини, і начальник тюрми Бабенко. Вони з жалем повідомили, що увесь мій верхній одяг нікуди не годиться, і вони за гроші лікарні купили мені штани і сорочку. Штани виявились малі. Побігли купувати нові. І ці малі. Купили треті. Від краватки я відмовився — хочуть у Європу випустити європейцем. (Та всю цю бутафорію склали у валізу, яку також купила тюрма).

На стіл подали розкішний м’ясний суп. Я зрадів, що не сховав за щоку список шістдесяти політв’язнів, який з великими зусиллями складали місяцями. Суп мене підвів би.

Я похвалив суп.

— А хіба вам не щодня дають таку порцію м’яса і фрикадельок?

— По дорозі кухарі зжирають.

— Леоніде Івановичу! А ви знаєте, куди ви їдете?

— Сподіваюся до Києва, попрощатися з рідними.

— Ні. Ви їдете туди, куди ваша дружина взяла візу. (Язик у них не повертався вимовити це огидне слово — «Ізраїль».)

— На станцію Чоп? В Ізраїль?

— Так.

Посадили на літак, але він чомусь приземлився в Мукачеві. Там мені дозволили у супроводі товаришів у цивільному походити по місту, прощаючись з Україною.

У Мукачеві протримали цілий день: скорочували час на прощання з матір’ю та сестрою. До Чопу приїхали за годину до від’їзду. Якийсь тип настирливо фотографував щасливу родинну зустріч.

Як в тумані промайнуло прощання з мамою, з Адою, зустріч з дружиною й дітьми. Почувався колодою, що захлинається суперечливими відчуттями.

Обшмонали нас делікатно, неделікатно затримавши решту тих, хто від’їжджав.

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ.
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ…

Озеро милое, Родина милая…

Когда я вернусь,
Засвистят в феврале соловьи
Тот старый мотив,
Тот давнишний, забытый, запетый.
И я упаду,
Побежденный своею победой,
И ткнусь головою, как в пристань,
В колени твои.
Когда я вернусь…
А когда я вернусь?