У карнавалі історії. Свідчення

Побачень і книжок, на які так чекав — уже не хочеться. Навіть більше — страх перед ними: раптом дружина знову побачить судоми від галоперидолу (а таке вже було), почне смикати, розповідати про нові арешти. Соромно перед нею за апатію, за сонливість. І болісним стає побачення — особливо тяжко перед дітьми. Штучно всміхаюсь, намагаюся жартувати.

Не залишається ніякої волі до життя, до боротьби.

Лише одне: не забути, що тут бачив, не озлобитись і не здатись.

Коли Таня переказувала те, що за мене борються Емнесті, Комітет математиків, українські організації, я був певен, що нічого не допоможе, але радісно було, що все-таки хоч якось беру участь в боротьбі. Одного разу Таня передала ананас в цукрі з Нью-Йорку. Його передавали по психушці як символ вільного світу. Зустрівся з ними в Нью-Йорку. Мила українська родина, прочитали в книзі про свої ананаси і прийшли на мітинг.

А навколо все те саме.

Ніч напередодні нового, 1976 року. Санітар грубо скидає з хворого ковдру — той перерізав собі горло. Нас всіх виганяють у туалет. Цілу ніч над ним ворожать лікарі. Врятували! А потім його б’ють санітари…

Під час показу кінофільму (на цю гидоту я ніколи не ходив) один із хворих десь роздобутим цвяхом б’є по голові іншого. Я кличу санітарів. Рятують і б’ють обох.

Один старий назвав Ніну Миколаївну гестапівкою. Йому одразу ж — великі дози сірки. Він хрипить, завиває, кричить від болю (спати не можна)!

— Леоніде Івановичу! Я не помру?

Я сердито:

— Ні, від сірки не вмирають!

— Хлопці, я вмру?

— Заткнись, не вмреш!

Одного разу він, знавіснівши від болю, вибив шибки і спробував перерізати собі горло. Вгамували, побили.

На третій день хтось помітив, що обличчя в нього посиніло. Кличуть медсестру. Та міряє пульс, кличе лікаря. Збираються лікарі. Починають переливати кров, дають кисневі подушки. За три дні відкачали.

Коли призначали сірку, та ще й у великих дозах, не перевірили протипоказань…

Закріплений лікар, Людмила Олексіївна Любарська, краща за Ніну Миколаївну. Вона не садистка, а просто дурепа. Вона щиро вірить, що людина, яка відмовилась від кар’єри, поставила під загрозу себе й родину, математик, що зайнявся політикою (хай нею політики займаються!), — ненормальний. І з позицій своєї нормалі-моралі вона й допитує мене.

— Напішитє покаяніє, пєрєстаньте пісать пісьма друзьям-антісовєтчікам, скажитє жєнє, штоб ана пєрєстала скандаліть.

З того, як вона говорила про дружину, видно, що головний-таки псих і ворог — вона, а не я. Бояться Тані настільки, що порушують навіть розпорядження не пускати на побачення дітей молодших за 16 років.

Людмила Олексіївна декілька разів просила урезонити дружину: а то і її посадять, і дітей заберуть.

Я намагався було «урезонити» Таню, але розумів, що по-дурному це виглядає: вона робить усе, що може, аби витягнути мене, а я їй заважаю вмовлянням діяти якомога тихіше. Врешті-решт махнув рукою — їй видніше.

Приїжджала мати. Дуже переживала через те, що я повірив цим падлюкам, начебто вона писала в ДБ про те, що у мене бувають дивацтва. Нарешті мама зрозуміла, що таке радянська влада. Ніколи вона не вірила моїм розповідям про життя й методи радянської буржуазії.