У карнавалі історії. Свідчення

Плахотнюкові лікарка дозволила робити якісь записи. Наглядачі знайшли їх, донесли. Лікар отримала партійну догану. Наглядати за папером і ручками стали ще більше. Єдина єврейка з лікарок. Карнавальна розмова з якоюсь із палачок. Кокетливо питає: «Лєонід Івановіч, больниє, нєбось, говорят о нас — проклятиє полячкі?» (Бо більшість з них на -ская.) Я, зловтішно, бо знаю, чим вони дихають, відповідаю: «Нєт, проклятиє жидовкі»… І не брехав. А вона, бідна, аж труситься. Все ковтали, окрім такої образи. Антисеміти-кати… антисеміти-жертви.

Писати листи можна тільки раз на тиждень — всім разом, в шумі й гамі.

Рафальський у своєму відділенні завідував білизною та видавав продукти. Один із хворих з маячнею, доніс, що Рафальський, Троцюк (боєць Української Повстанської Армії, німий) і Василь Іванович Сірий (вчитель, потрапив сюди за намір втекти літаком за кордон) готують антирадянську змову.

Не опитавши «змовників», усім трьом стали давати великі дози сірки і барбомилу (він начебто діє так, що людина розповідає все, навіть потаємне). Вимучених, їх приносили до палати. Так нічого з’ясувати і не вдалося — за що, чому? Сірка протипоказана Рафальському — здоров’я його різко погіршало. Де й поділась його повсякчасна життєрадісність. Згодом лікар Карпо Наумович Алєксєєв сказав йому, що не треба зв’язуватись з такими як Плющ і Троцюк (Троцюка довго підозрювали, що він симулює німоту).

Через почуття безвиході, необмеженості перебування у цьому скаженому пеклі багато в кого із здорових виникає думка про самогубство.

Розповідають, що в ті часи як організовували лікарню у 68-му році, було ще страшніше. Спали на підлозі, санітари били смертним боєм. Декількох просто вбили. Завідувачку Любарську після вбивства якогось Григор’єва перевели звичайним лікарем до Бочковської.

Сам я під впливом побачених сцен і великих доз нейролептиків поступово змінювався у бік емоційної та моральної глухоти, втрачав пам’ять, зв’язне мовлення. Тримали тільки самозаклинання: не забути цього всього, не озлобитись, не здатись. Ніякі зацікавлення, ані гумор уже не допомагали. Все сильнішим ставав страх справді збожеволіти і тим допомогти катам. Розпитував у досвідчених політиків, що сиділи вже десятки років:

— Дуже вже ти вразливий! Кажуть, що справді є така «психічна індукція», «зараження».

Коли Любарська натякала на те, що мій молодший син також шизофренік — захоплюється комашками, каменями, казками, іграми, — то покликалась на ґенетику. Ненормальність дружини пояснювала індукцією з мого боку, пропонувала розлучитись — щоб я не шкодив своїм психозом дітям і дружині.

Якщо протестував проти голосного радіо:

— Відітє, ето у вас антісовєтскоє нутро ваше нє видєрживаєт.

Не вітаюсь — «як ворогів відчуваєте».

Говорю про радянську буржуазію — «неадекватне сприйняття дійсності».

Протестую проти обивательського підходу до громадсько-політичного життя — «манія величності», «Леніним себе уявляє».

Широке коло зацікавлень — «шизофренія».

Наприкінці згасла цікавість до книжок — «аутизм», «мізантропія».

Коли стало справді важко на допитах зосереджуватись над їхніми запитаннями і я перестав сперечатись:

— Тактіка умалчіванія. Озлобілся. В сєбє замкнулся. А взгляди-то какіє бросаєт — так би і порєзал всєх.

Намагаюся всміхнутись:

— Я проти тих, хто ріже.

— С убійцамі разгаваріваєтє, а с намі нє хатітє. Пасматрітє, сколька прєзрєнія і нєнавісті у вас на ліце. Даже говоріть боітєсь — боітєсь видать своі мислі…

Ніна Миколаївна непогано вивчила мої листи і мої слабкі місця, і тому зрідка їй вдається вирвати з мене вибух гніву:

— Та як вам не соромно викликати мене на політичну дискусію? Коли я ледве щось розумію від нейролептиків, коли мені все байдуже і коли будь-яке моє неточне слово буде записане як загострення хвороби! А вам за будь-яке безглуздя заплатять великі гроші і відпустку дадуть. Ви ж живопис любите! Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?

— Ви напрасна гарячітєсь і так нєвєрна трактуєтє наши слава. Імєнна із любві к бальним ми далжни знать, што ви таітє в душе, пачєму ви так груби с пєрсаналам, нє здароваєтєсь, атводітє глаза, даже нє улибаєтєсь. Может ви убіть каво замислілі ілі самі із отчаянія, назло нам захатітє пакончіть с сабой?

— Такими розмовами ви самі підштовхуєте до таких думок. Чому ви замість заспокійливої психотерапії постійно докоряєте хворим, ображаєте, погрожуєте покарами, безконечним лікуванням, знущаєтесь із онаністів, із усіх недоліків та вад?

— А ви напішитє докладную обо всьом етом.

— Щоб ви підшили до історії хвороби як розвиток реформістської маячні?