У карнавалі історії. Свідчення

Коли по радіо слухали брехливі покаяння Красіна і Якіра, ми, всі політичні, були вражені їхніми юдиними словами. Багато хто не міг ні думати, ні говорити. Євдокимов чекав на щось подібне від Якіра, я ж ні від нього, ні від Красіна (особливо від Красіна) такого не сподівався. Повторює жовані, брехливі фрази — і хто? — Якір, який так болісно пережив судовий фарс над своїм батьком, знущання з себе і з матері. Мені здавалось, що він радше покінчить із собою, аніж піде на те, щоб зрадити інших.

Потім була зрада Дзюби, за ним Селезненка і поета Холодного. Всіх українців особливо вразив Дзюба, що так довго був символом незламної, молодої України.

Почав думати навіть про тортури. Але Таня на побаченні пояснила простіше: не захотів вмирати у таборі від туберкульозу легень, покинути дружину й дочку, яку він так любить.

Холодного на знак протесту проти зради покинула дружина, якій він писав колись:

Ти — моя церква, Маріє,
Я — твій дзвін.

А ще колись він писав, відстоюючи свою націю:

В хаті над морем крик
Там хтось під воду зник, —
І «потопаю» чується.
— Не заважайте спати
Витримку треба мати:
Завтра усе з’ясується.

Церкви у нього вже немає, залишилось спати на пустирі або напиватись, щоб не чути криків друзів і України, що потопають.

До Плахотнюка приїхали із ДБ, щоб взяти свідчення у нових справах. Він відмовився, покликаючись на те, що його вважають за неосудного і тому його свідчення недійсні.

— Нічого, ми вас пошлемо на нову експертизу, там вас визнають за здорового.

Плахотнюк відмовився. (Подібне було із політв’язнем М.: коли його переводили із спецпсихтюрми в загальну психлікарню, ДБ запропонувало йому стати стукачем. Він відмовився, пославшись на те, що він «псих». «Ви цим не прикривайтесь!»)

До Анатолія Лупиноса спочатку ставились добре. Але пізніше він викрав свою історію хвороби і написав заяву, в якій розкрив усю фальшивість, брехливість і нелогічність комісій, що ставили йому «діагнози», і зажадав контрекспертизи. До нього також приїжджали з ДБ, про щось розмовляли.

Після цього проти Анатолія вжили нові ліки сильної дії — депо, — виготовлене в США. Він, людина надзвичайно мужня, занепав духом.

Усіх політичних попереджали, щоб вони не спілкувалися зі мною як з найнебезпечнішим ворогом. Розмовляв я передовсім на прогулянках з Олександром Полєжаєвим та Віктором Парфенійовичем Рафальським. Спогади його вже надруковані, й тому не буду уточнювати. У Західну Україну потрапив, як східняк, та коли дізнався про тортури упівок, став ворогом радянської влади.

Рафальський — вчитель історії. У 1954 році підпільну західноукраїнську марксистську організацію, до якої він належав, викрили. До 1959-го року він поневірявся то в одній, то в іншій психушці. Ленінградська ставила йому діагноз — нормальний, інститут Сербського — шизофренія. Вже в Лондоні Віктор Файнберґ розповідав мені дивні історії про ленінградських лікарів. Одна, Марина Войханська, потім і моя приятелька, познайомившись з Віктором, все зрозуміла й почала йому допомагати. Й навіть опісля одружилася з ним, і виїхала за кордон. Заввідділу під час розмов з ним теж щось зрозумів, допомагав передавати листи протесту на волю, і навіть, ризикуючи собою, прийшов попрощатися з Віктором, коли той зібрався виїжджати в Англію… Все-таки лікарям і ленінградським, і київським не так просто було звикнути до принципів Московської школи Снєжневського — Лунца — Морозова — Наджарова. Наша псих-тюрма на той час (пізніше з’явились ще страшніші) була найгірша. Бо дніпропетровська мафія — брежнєвська вотчина…

У 1964 році його посадили в Казанську спецпсихлікарню, бо виявили, що він знається з якоюсь київською підпільною марксистською групою.

У 1969 році у Рафальського знайшли книгу з націоналістичним ухилом, яку він давно написав. І як він не доводив, що книжка стара, і він її нікому не давав читати, — його тримали у тюрмі як шизофреніка.

Нарешті, лікарі сповістили Рафальському, що його вилікували. Але, щоб вийти, потрібен «опікун». Його стара мати сама перебуває в будинку для престарілих у Ленінграді. Старих друзів просити не зважується, щоб їх не підвести.

Одна із медсестер оформила над ним опікунство. Але її стали за це виживати із роботи. Рафальський вмовив її відмовитись від опікунства.

Я запропонував йому в опікуни Клару Ґільдман.

Завідувач відділення Микола Карпович подивився на прізвище:

— А! За кордон, в Ізраїль хочете тікати!

За півгодини викликає:

— Виявляється, це ставлениця Плюща. Шукайте когось кращого.

Йому прямо кажуть, щоб він не розмовляв зі мною. А з ким же тоді?

Щоправда, я й сам на той час стаю малоцікавим співрозмовником — через дію ліків все стає нудним, читати й думати бажання немає. Від політики зовсім верне.