У карнавалі історії. Свідчення

Перуанський соціаліст Куантас Квадрос розповідав про те, що вони в своїй перуанській тюрмі раділи, читаючи офіційні, державні газети, які повідомляли про те, що мене звільнено. А це ж повідомляли їхні вороги. Звідки вони знали, що я буду підтримувати їх, а не їхній уряд, що я не почну провадити фашистської пропаганди? І я дуже радий, що наш Комітет допоміг вийти з тюрми Куантасові та його адвокатові:

У какой бы ни встал я заплеванной стенки,
Все равно буду петь, не склонив головы.
Проклинаю любые на свете застенки,
Безразлично: Сант-Яго, Афин иль Москвы.

(В. Некипелов. «После допроса», 1973)

Тортури, брехня не стають кращими, людянішими, від того що їх застосовують в ім’я благої ідеї спасіння, християнської чи комуно-гуманістичної ідеї. У тортур, до того ж, є така особливість, що вони іррадіюють по країні, яка їх застосовує, переносяться на самих катів, роблять з них звірів, переходять до ворога і заражають його психоідеологією тортур: око за око, зуб за зуб. Психушки в СРСР можуть породити психушки на Заході, а тортури в Ірані, Уругваї й Чилі можуть породити тортури в Грузії. Гестапо, ГПУ та НКВД свого часу заохочували одне одного до розмаху науки тортур. Як пише Євґенія Ґінзбурґ у «Крутому маршруті», німецькі комуністки, що потрапили із лап гестапо в лапи НКВД, не могли збагнути: хто в кого вчився катувати. Під час процесу Сланського чеське ДБ брало уроки тортур у старих поліцаїв фашистського періоду і в радянських «радників».

Коли Анджела Девіс підтримала сфальсифіковані процеси проти соціалістичної опозиції в ЧРСР, вона заохочувала проникнення в американське право методів фабрикування справ, полювання на відьом. І врятує її та її друзів від психушок і тюрем тільки те, що в США народ звик до того, що він у державі має значення, і навряд чи допустить повернення навіть маккартизму, не кажучи вже про ГУЛАГ радянсько-чехословацького типу.

Ось такі дискусії ми провадили із поклонниками Піночета і Ку-Клукс-Клану в психушці.

На цей час мені дали побачення з дружиною.

Нарешті я побачив її — через півтора роки. Багато чого було їй розповісти. Багато хто відійшов, злякався, а інші, ті, на кого не покладали великих сподівань, виявились мужніми і навіть зблизилися з Танею, ризикуючи зіткнутися з КДБ.

Багато красномовців, що ліберальствували, активних самвидавівців жодного разу так і не не показалися, хоча б провідати. Ті, що не вірили в самвидав, «неполітичні» — із суто моральних міркувань, із поваги до себе — почали нехтувати небезпекою. В цілому друзів не зменшилось, тільки ті, що залишились та нові стали ближчими, пройшовши крізь випробування страхом.

Таня натякнула на негідну поведінку Петра Якіра та Віктора Красіна. Ось у це я вже не міг повірити. Засумнівалась також в позиції Дзюби. Від цього було неприємно, і власна позиція ставала хиткішою.

Таня побачила це і пригадала мою улюблену в’єтнамську казку:

— Ми розділяємо себе й народ? Заради себе, отже, народу, не задля однодумців. Адже ті можуть виявитися і не на висоті.

Потім вона просила, щоб я не озлобився (вона з мого тону відчула, що ненависть переповнює мене).

Я розсміявся — її прохання так збігалося з тим, що я поклав собі за мету: зберегти спокійну голову при переповненому ненавистю та любов’ю серці.

Таня нагадала також мою улюблену фразу із А. Камю: «Тривала боротьба за справедливість поглинає любов, що її породила».

Я натякнув, що хотів би, аби всі мої праці під псевдонімами було зібрано в один збірник, щоб я зміг хоча б так боротись.

Попросив домогтися дозволу на те, щоб вона отримала усі мої листи з тюрми і всі мої роботи про гру. Я хотів би, щоб Таня продовжила їх. Відмовили під приводом того, що це все підшите до історії хвороби.

Замовив книжки із структурного аналізу, психології гри та мистецтва, про гумор, про дослідження емоцій.

Через те що Таня, ще як приїжджала минулого разу, — коли побачення через якусь зачіпку не дозволили — привезла мені декілька книжок: «Італійські п’єси», книгу Ґарднера про математичні ігри, казку Янсон про мумі-тролів — у мене був допит.

Еллочка здивовано запитала:

— Зачєм вам дєтская сказка?

— Цю казку любить мій син. (Про те, що я її також люблю, волів змовчати — це свідчило би про мій інфантилізм.) Він її мені й передав.

— Странна, наряду са сложнимі філасофскімі кніґамі, в каторих даже я і славєчка нє магу разабрать, вдруг дєтскіє.

— Я займався і займаюсь дитячою психологією казок та ігор, дитячим сміхом і загадками. А для цього потрібен складний науковий апарат. Ось бачите ці формули?

Я показав їй перші-ліпші, аби довести, що мої дитячі зацікавлення та доросла наука пов’язані.

Але підозра про мою шизофренічну здитинілість так і залишилась, збільшуючись через безліч книжок на різні теми — про китайську культуру, про міфи, про морфологію мистецтва, про ігри.

*