У карнавалі історії. Свідчення

Коли на прохання молодшого сина я написав йому початок казки про мишенятко-очеретенятко — мишенятко, що жило в очереті, — вона, прочитавши, заявила, що нічого не зрозуміла (це і натяк на мою потьмарену свідомість, і прояв її комплексу неповноцінності). Я пояснив, що казка навмисне для сина, а не «в літературу». А він усе правильно зрозуміє, всі дитячі образи.

Елла сказала, що не пропустить, бо це може стати гарним матеріалом для історії хвороби.

Нарешті син відповів на казку. Вона йому сподобалась.

— Ось бачите, син зрозумів казку. Бо ж вона вся побудована на дитячому, недорослому сприйнятті світу.

Після другої частини казки я зрозумів, що не зможу її писати далі — не можу зосередитись, відірватись від галасу й маячні хворих, від подій у психушці. І важко буде писати непесимістичне продовження — яке до того ж буде правити психіатрам за симптом.

За увесь час у 12-му відділенні сталось дві надзвичайні події. Якось уночі повісився хворий у туалеті. Випадково його врятували. Після цього його побили, а в усіх забрали носовички. Санітари й хворі знущались із того хворого, як тільки могли. А той лише виправдовувався тим, що не витримає такого життя.

Іншого разу на другому поверсі, під нами, почали бунт «карантинники». У карантині завжди є ще незломлений бунтарський дух таборів. Коли санітари побили малолітку, за нього заступились злодії. Вони раз-другий вдарили санітарів. За бунт їм дали сірку. Знаючи, що сірка за декілька годин зламає всіх, карантинники загородили вхід до палати ліжками. Поки інші споруджували барикаду, найсильніший вийшов із лавкою в руках і, ніби палицею, відганяв санітарів та наглядачів. Його схопили і по-звірячому побили. Бунтівники побили усі шибки, порізали собі груди й животи (звичайний спосіб протесту кримінальних), виламали радіатори і погрожували кинути їх в тих, що проривалися до палати. Зібралось усе тюремне начальство. Приїхав обласний прокурор.

Почалися переговори. Бунтівники вимагали припинити вживання сірки для покарань, санітарські побої і випустити їх на слово честі безкарно. Слово дати було неважко. Їх всіх потім відправили в тюрму, а звідти розкидали по відділах як буйних божевільних.

Цей бунт одразу відгукнувся і на нас. Всім, хто заголосно обговорював події і навіть просто радів через бунт, призначали курси сірки. Намагалися довести мої зв’язки із бунтівниками — не вдалося (хоча зв’язок як передача їм махорки був).

За день після бунту Еллочка викликала мене і ніяково посміхаючись, сказала:

— Ви пєрєводітєсь в другоє атдєлєніє.

— У дев’яте?

— Да… Ну, што ви сразу памрачнєлі? Там такоє же лєчєніє, как і здєсь, і мєньше праізвол санітарав. Проста Плахатнюк дабівался пєрєвода ка мнє, і ви пайдьотє на єво мєста.

Справді, порядки тут інакші. Свавілля санітарів, побоїв хворих менше, тому що всі підкоряються єдиному терору Ніни Миколаївни Бочковської. Ось кого треба було назвати Ельзою Кох. Тонке, холодне обличчя, розмовляє впевнено, спокійно. Зрідка її освітлює холодна, презирлива посмішка. Дискусій із хворими не розпочинає:

— Лєчіть вас — наше дєла. Нам за ета платят. Сєра вам паможет. Баліт?.. Но ви же мужчіна, а нє баба. Тєрпєть нада. Ви вєдь на фронтє ранєнія імєлі, і тєрпєлі. А тут вас лєчат.

Лікувати мене призначили Людмилу Олексіївну Любарську. Поклали в палату «під наглядом» з тяжко хворими, агресивними. Я попросив, щоб мене перевели в нормальну. Довго відмовляли, потім перевели. Тихо, спокійно, криків немає. Зате радіо кричить з ранку до десятої вечора.

Але в звичайних палатах були й переваги. У палаті всього чоловік 13–14. Спокійні. Можна знайти з ким поговорити.

Молодий хлопець, син професора філософії, захоплюється науковою фантастикою. Ми з ним зблизились у розмовах про науку, про книжки.

Провели разом два вечори… На третій день його перевели з палати, а мене запитали, навіщо мені потрібен цей пацан, що вбив свого брата?

— А що, мені й розмовляти не можна? Поселіть тоді з політичними.

— Штоб ви загавари саставлялі?

— Які?

— Да уж ізвєсна, какіє.

Хлопчину також попередили, щоб він зі мною не спілкувався, почали давати підвищені дози галоперидолу.

Якось я запитав його, чому за увесь час мені не зустрічалися злодії, вбивці, повії, які б щиро каялися? Він так і не зрозумів, що питання стосувалося і його, його вбивства. Адже не каються ні хворі, ні ті, що одужали, ні здорові. Єдине, про що жаліють, — погано приховав сліди злочину («так дурний же ж був»).

Не каявся жоден злодій, валютник чи шахрай, які мені зустрічались у тюрмі.

У кожного своя філософія:

— Я ж тільки у багачів: полковників, директорів, міністрів — будинки обкрадав.

— Держава краде в людей, а я в неї.

— На валюті ніхто не постраждає. Я провів операцію — і тобі, й мені добре.

— Я — спекулянт. Я справляюся з тим завданням, з яким держава не може справитись, — доставити всім потрібний товар.

Повія:

— Нехай мені на заводі побільше платять, щоб я одягнутись могла краще і наїстись. А то їхні чиновні дочки ходять у закордонному, а я в задрипаному пальті. А чим я від них гірша?..