У карнавалі історії. Свідчення

Я — староста зоологічного гуртка Палацу піонерів. Ловимо мишей в полі. Зима. Із замету стирчить рука. Біжу з братом в міліцію. Відділи міліції один за одним відмовляються їхати з нами на місце події: «Не наш район». Нарешті їдуть із міського. Зґвалтування із вбивством.

Недалечко циганські шатра. Начальник, що з нами приїхав, зараз же вказує на них. Я вірю — адже ж всі знають, що цигани — брехуни, ошуканці, вбивці (нікому не спадає на думку, що вони не дурні, аби лишати труп поблизу від шатра).

Я вірю оповідкам про чеченців, інгушів, курдів, кабардинців та інші малі народи, що живуть біля Фрунзе. Вони зрадили Батьківщину німцям і тепер їм не дозволено не тільки жити в місті, а й появлятися там. Тільки-но міліціонер спіймає когось із них, того посадять. Усі діти мого віку — і дорослі разом з нами — вірять, що ці «зрадники» вбивають російських та українських дітей. Ми з друзями йдемо в гори озброєні — з мисливською рушницею.

У школі змушують вчити киргизьку мову. Я спочатку гордо відмовляюсь — навіщо мені їхня мова, але потім все-таки вчу граматику. І сміюся з киргизенят. Я знаю не більше п’ятнадцяти киргизьких слів, та зате без зусиль відповідаю на питання з граматики. Киргизенята чомусь погано засвоюють граматику. І тому у мене за чверть — «4», у декого з них — «2». Я зневажаю училку киргизької — киргизиху. Мене ніхто свідомо не виховує в дусі презирства до корінних мешканців. Але це витає у повітрі. У ті часи киргизів та узбеків ще не називали «звірятами». Але півміста — росіяни й українці (українці більше на околицях. Це колишні розкуркулені). Вони грамотніші, посідають кращі посади. Вони — носії передового, прогресивного, культурного…

Ось цього я також не забуду владі — як з мене, українського пацана, робили великоросійського шовініста, гнобителя чеченців, курдів, киргизів, білого расиста, засліпленого своєю інтернаціоналістичною місією культуртрегера.

І тепер, коли в Киргизії підводить голову «місцевий» націоналізм, то всі симпатії мої на його боці, навіть тоді, коли він переборщує в бік ненависті до колонізаторів, росіян. Особливо жалюгідна місія в українців. Тоді, коли Україна все більш русифікується, українці русифікують Киргизію.

Після Фрунзе ми переїжджаємо до Одеси.

30 рублів зарплати у матері. Вона мусить залишити сестру мою у Фрунзе — ніяк прогодувати нас обох. Жіночий, «дівочий» гуртожиток. Мій сліпий класово-національний протест — кагебізм. І це також на карб владі — фактичне виховання дітей в шовіністському дусі антисемітизму та кагебізму.

1956 рік. Крах віри.

Хіба можна забути вбивство мільйонів? Знищення всіх сподівань революції? Знищення російської літератури, мистецтва? Гальмування наукового розвитку. Страхітливу експлуатацію всього народу? Знищення націй, як фізичне, так і культурне? Брехню і терор? Цілковитий брак свобод? Фальсифіковані процеси, тюрми і табори, психушки, безробіття «дисидентів» і голод їхніх родин?

І може, найголовніше — те, що не можна чесно жити, чесно працювати — в жодній галузі?

І коли не найголовніше, то, може, найстрашніше — ось ця психушка, знущання із хворих, руйнування психічного здоров’я у політичних?

Ненависті і в хворих, і в здорових аж через край.

Ось хлопець з робітників. Потрапив сюди за дрібницю. Політикою по суті ніколи раніше не цікавився. Добряча душа. Завжди комусь допомагає. Але тільки-но заговориш з ним на політичні теми — увесь аж перекривлюється зі злості.

— Правильно Піночет робить. Усіх цих комуністів і соціалістичну ліберальну погань різати треба, в їхній же крові чорній топити.

І не один такий дозрів у психушці.

Слухаючи його, я поклав собі за мету не озлобитись, не стати рабом своєї ненависті, почуття помсти.

Так, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Але це не означає, що особистість неминуче стає рабом свого індивідуального буття, свого побуту. Якщо мене б’ють зліва, то я ще подивлюся, чи то справді ліві мене б’ють і як відповісти тим, хто завдає ударів.

Свобода — усвідомлена, тобто прийнята моєю свідомістю і прийнятна для неї необхідність, обов’язок перед собою як особистістю, що усвідомлює себе, належне, тобто життєвий шлях, який я обрав у даних умовах з даними можливостями.

Після мітингу в Нью-Йорку, на якому я сказав пару слів про муки чилійців, про скрипаля, якому поліція відрубала руки, до мене підійшов засліплений від люті московський знайомий:

— Тобі що, Росії мало? Навіщо тобі Чилі? Що ти про них знаєш? Звідки ти знаєш про цього музиканта?

Я вважав, що він один із найврівноваженіших людей в Москві. А тут переді мною стояла людина, що задихалася від злості, і, здається, вважала себе за християнина.

Але чому чилійські тортури треба вважати приємнішими за ті, що у психушці? Чому Захід повинен вірити нам, нашим свідченням про ГУЛАГ, а ми чилійцям — ні? У них ще менше підстав нам вірити, бо їх вдаліше обманюють про СРСР, їм легше дізнатись про звірства в Ірані і в Уругваї, аніж в СРСР.