У карнавалі історії. Свідчення

А в палаті з’явилася нова жертва для всезагальних «веселощів». Коли його привезли, він зовсім не рухався. На обід садовили й годували з ложечки. Поступово почав сам хапати руками кашу і їсти. В туалеті хапав та їв кал. Хтось помітив, що коли над вухом у нього сказати «конячка», то він заходиться диким реготом. Приходили санітари, наглядачі, медсестри послухати цього сміху від душі, сміху, якого зовсім не можна було описати, справді веселого (з якоюсь істерією). Коля був у ракетних військах у Казахстані. Заправляв ракету, і впав з неї головою на бетонову доріжку. З його сміху почав реготати і я. І раптом: «Боже, та я ж не лише пам’ять і розум втрачаю, а навіть моральне почуття!» І згадалося, як Павло Радзієвський водив на барда-абсурдиста Васілія Канаєва: «Чого він буде для мене одного співать?» — «Понесемо півлітри». — «Та ви ж споюєте його». Але пішов, і не шкодував. Вася спочатку грав кумедь: «Ти знаєш, кто я? Я, Васілій Канаєв, ґеній і шизофренік, работаю в Міністєрствє оборони!» Та з кожною чаркою (ми не пили) розігрівався, почав співати якийсь дикий, трагічний брєд-абсурд, свій і чужий. Тувіма, Гражданкіна. Ми смакували цей абсурд, споюючи Васю, як я тепер смакую «сміх» божевільного. На етапах і в психушці (на допитах) часто крутилося в голові Васине: «В вагонах димних лєтают ящери, а мнє нє страшно, я нє курящій»… Оцей перпендикуляр до вагону, в якому кудись їдемо, був такий близький… Та далі з Павлом по артистичній богемі Москви не пішов. Все він хотів повести до окультного письменника, Юри Мамлєєва, метра. Але я вже знав легенди про Мамлє-є-юшку: філософ-гомноіскатєль. Для чого шукати, коли по горло в ньому сидимо? Зустрілися в Парижі, куди він переїхав з Америки. На моє запитання пояснив: «Понімаєтє, там такіє мєлкіє сущєства в астралє. Вот у нас, в Москвє…» Дійсно, таких тварюк, як в Радянському астралі, треба пошукать… І без астралу вистачає…

Але з кожним тижнем Коля змінювався. Почав сміятись лише у відповідь на сміх. Помітили, що він дуже хоче ковбаси. І ось всі аж разом з медсестрами й наглядачами, запитують:

— Хочеш ковбаси?

— Так. Де?

— Завтра принесу.

Назавтра Коля кидається назустріч тому, хто обіцяв, з радісним сміхом ідіота: «Давай».

Коли гра з ковбасою всім набридла, стали погрожувати, що коли вийдуть, пересплять з його дружиною. Він плакав, скаржився лікареві. Дружину й дочку він дуже любив (зберігав доччин малюнок).

Стали гратися у зґвалтування, якого Коля панічно боявся. Декілька чоловік тримають його за руки, а інший іде, спускаючи штани. Всі регочуть, він викручується і кричить.

Так і розважаємось щодня: то крики лікарів — до побиття хворих, то крики тих, хто страждає від приступів, блатні частушки і лайка через принципові питання спорту, стогони болю, плач від безвиході, допити лікарів, публічний онанізм, калопожирання в туалеті, у лазні, біля дверей палат.

Санітари потішаються тим, що питають у того, хто хоче вийти у туалет:

— Баб мав? Багато? А що ти з ними робив? А як?

. . . . . . . . .

— Затанцюй «Гопачка». Погано… погано. Краще бугі-вугі. Вище стрибай.

Крик медсестри:

— Що там за галас?

— Та це Петька в туалет проситься. Пустити?

— Так він же недавно був.

— Нічого, він танцює гарно… спати хоче, хай іде.

Дали щиґля, дали махорки. Пустили.

Шукають нових розваг.

Ось натравлюють двох нервових одне на одного:

— Він про тебе сказав, що ти козел.

— Сам він півень смердючий.

І починається поєдинок гидкими словами. Хтось не витримує і б’є по голові.

Призначають сірку — він збудився.

Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі. Ні сорому, ні совісті, нічого, крім знущань із хворих, я у них не бачив. Медсестри, найгірші — просто служниці. Частина любить покепкувати з хворих чи покричати на них. До мене ставляться ввічливо (мабуть, було наказано не розмовляти зі мною). Були й такі, що розмовляли пошепки, казали, що вважають нас за здорових, і радили вдавати, ніби ми виправились. Одна, послухавши мою розмову з дружиною на побаченні, запропонувала не давати ліків:

— Я все зрозуміла. Мені дуже шкода вас. Але нічим більше допомогти не можу.

Наглядачів, очевидно, також попередили — їм було заборонено зі мною розмовляти. Але вони, оглядаючись, розпитували про Сахарова, про Солженіцина.

Дружина одного, послухавши західне радіо, заявила йому:

— Якщо ти не підеш з цього проклятого місця, я з тобою розлучуся.

І він скаржився нам:

— Не відпускають.

Порадили, щоб пообіцяв дружині допомагати політичним, чим зможе.

Декілька разів підходили санітари розпитати про демократичний рух, співчували. Взагалі санітари людяніше ставляться не лише до політичних, а й до хворих. Дехто попереджував про обшуки, допомагав ховати записки, махорку. Після наглядацького обшуку частину того, що відібрали, віддавали господарям.

Я майже завжди отримував назад свої листи, книжки й цигарки.

(Били і знущались здебільшого ті, хто підлабузнювався до медперсоналу.)