У карнавалі історії. Свідчення

Ці роки не були випадковістю, нещастям, драмою — це не була несподіванка. Це було всім!

З перших років, відколи усвідомлено себе як особистість, постало питання — ЯК ЖИТИ? Поступово з’явилась відповідь, єдино можлива у країні, де лицемірство, брехня — норма. Жити поважаючи себе. А це значить — самвидав, який треба друкувати, розповсюджувати, це значить — шукати однодумців і думати, думати…

Коли стало ясно, що попереду ув’язнення, нічого не змінилось. На душі було легко… і вільно. На докірливі слова доброзичливців можна було відповісти: так, у нас є діти, так, ми знаємо, що опинимось у тюрмі. Але ми не можемо врятувати дітей, якщо будемо рабами, ми погубимо їхні душі.

Тому, коли 13 січня увечері ми опинились на обшуці у Дзюби, страху не було, все сприймалось як належне. У нас був досвід свого обшуку, досвід інших людей, описаний у «Хроніці». Був лише біль за Івана — невже надійшла і його черга? Хотілося хоч якось допомогти, розділити з ним це жахіття. А він сидів спокійно й усміхався, заспокоюючи нас. Коли вони вивели мене на кухню, мені було цілком байдуже — і вони самі, і те, що запропонували роздягнутись догола. Проводили «операцію» дві наглядачки у формі, вони обмацували волосся, заглядали в рот, змушували присідати. Потім почали обмацувати кожен шов в одязі, спороли навіть етикетку із спідниці, витягнули ґумку з трусів. Чого вони шукали? Самвидав? Діаманти? Ні, вони добре знали, що там цього немає (а ось сумку обдивились погано: не помітили клаптика паперу з даними для «Хроніки»). Було зрозуміло, що це тільки спосіб налякати, приголомшити, принизити. І пізніше, коли це знову повторювалось: і в поліцейській дільниці, і вдома у Віктора Некрасова, — вони знову щось шукали, змушували присідати, заглядаючи не лише в рот, а й в інші місця; вони завжди знали, що шукають страх.

Коли після обшуку нас відпустили і ми поспішили до Світличних, там також були сліди погрому. Люба Льоля, вона сиділа одна в розгромленій квартирі — в кутку скинуті з полиць книжки, вся квартира в книжках. І потім всі ці роки все залишалось так, начебто вони щойно вийшли з помешкання. Іванова кімната була запечатана, Льоля жила на клаптику підлоги, що залишився біля ліжка.

За добу я зрозуміла, що вона пережила.

Ніч минула в чаду, не було сил обміркувати, що робити. Я апатично дивилась, як Льоня палить папери. Вранці, як завжди, відправили дітей: Лесика в дитячий садок, Діму до школи. На всяк випадок Діму попередили: «Якщо після школи прийдеш і застанеш обшук — зателефонуй мамі».