У карнавалі історії. Свідчення

У широкому значенні слова література завжди партійна, тобто відбиває сподівання, свідомість і підсвідомість, естетику тих чи інших націй, класів, груп і т. д. Література не має бути, а завжди партійна у цьому сенсі. Але прямої відповідності між групою, до якої належить автор, і тим, що він зображає, немає. Відомі слова Маркса про Бальзака, який, сам того не хотячи, завдяки своєму генію, змальовував і висловлював психоідеологію частини буржуазії. Ніби передбачивши глупоту своїх послідовників, Маркс писав, що поет — соловей, його не можна садити у золоту клітку, якщо ми хочемо, щоб він співав.

Теза про народність також не така вже й безглузда, бо у ній ідеться про те, що кожен справді визначний письменник черпає красу, думку, мрію не лише із власної душі, але й з рідної мови, історії, навколишнього життя, висловлює не лише себе, але й щось спільне для його народу. Але, по-перше, він не має бути народним, а не може бути ненародним, якщо він справді талановитий. По-друге, він висловлює не найпростіше, зрозуміле всім, а нове, оригінальне, він висловлює народну душу через «магічний кристал» своєї душі, а оригінальну особистість письменника далеко не завжди легко сприймати. Дивно, що наук треба вчитись, а сприймати мистецтво — ні (тут, щоправда, є небезпека «навчання» мистецтва, дресирування. Це є в соцреалістичному вихованні, де вчать розшифровувати думку автора відповідно до лінії партії у цю мить).

Вимагати реалізму; тобто — практично — підлакованого натуралізму, суперечить глибокому розумінню реальності. Театр абсурду реалістичний, бо адекватно зображає абсурдні грані світу. Але це не відкидає реалістичності «натуралізму» Солженіцина.

Вимагати позитивного героя в цілому безглуздо, бо у деяких жанрах його просто не може бути (сатира), деяким письменникам притаманно талановито зображати лише негативні явища, у деякі епохи не видно позитивної спрямованості розвитку суспільства, не видно носіїв позитивних ідей. Невдача Гоголя з другою книгою «Мертвих душ» дуже показова: Гоголь намагався вигадати позитивного героя, бо не бачив його у житті. Якби був інший «магічний кристал» (індивідуальне бачення світу), то можна було б створити вигаданого казкового, утопічного героя. Ранній Гоголь зобразив казкового героя, бо в українському народному житті було щось від нього. У чиновницькому Петербурзі він не міг побачити оптимістичної казки (а песимістична казка — вже не казка).

За асоціацією з темою казки я пригадав найважливішу, найбільш позитивну подію, що відіграла величезну роль у нашому (тобто моєму й Таниному, моєї дружини) духовному житті — ми познайомились з художницею Іриною Дмитрівною Авдієвою. Тепер можу не приховувати її антирадянської налаштованості. Підпрацьовувала вона в Міністерстві освіти, і якось моя Таня почула, як та тихенько лаялась, коли вони всі слухали по радіо чи то Хрущова, чи Іллічова. Таня зраділа, підскочила до неї. Так і познайомились. Ірина Дмитрівна, у свою чергу, розповідала нам про замміністра, що, почувши у такій самій ситуації її міцне слово «Пльоха!», теж підскочив: «Голубонько, я ж при дамах не можу висловитись. Гарне яке слово — пльоха! Тільки що воно значить?» Ірина Дмитрівна відіслала його до Даля.

У двадцятих роках Авдієва була актрисою Леся Курбаса, геніального українського режисера, творця театру «Березіль». Росіянка за національністю, вона дуже любила Україну, українську культуру, українське Відродження 20-х років. Але її естетичні, культурні запити не зводились до любові до України, любила вона і французьке, і японське, і — простіше кажучи — мистецтво всіх народів, від примітивізму до абстракціонізму. Я наголосив саме на українському, бо завдяки їй моє зацікавлення моїм народом, моєю національною культурою вийшла за межі любові до українських пісень, Шевченка й Лесі Українки. Завдяки їй я усвідомив не тільки великий духовний потенціал українців, а й дізнався, що цей потенціал у 20-ті роки був частково виявлений поетом Тичиною (хіба я міг раніше повірити, що цей нездара Тичина у молодості був геніальним поетом?), драматургом М. Кулішем, кінорежисером і сценаристом Довженком, художниками Кричевським, Петрицьким, Бойчуком, Падалкою.

Політичними і навіть філософськими проблемами Авдієва зовсім не цікавилась, хоча основна її життєва потреба — естетична — не лише не виключалась, а поглиблювалась потужним інтелектом і — я не боюсь цього слова — мудрістю.