Убік

«Жодної згадки про Ранситера. Ще зарано? Чи Асоціації вдалося приховати його смерть? Або Ел? Може, Ел підсунув кілька поскредів власнику мораторіуму?» Проте всі гроші Ела були у нього. Ел нікого не зміг би підкупити.

В двері номера постукали.

Поклавши гомеозету, Джо обережно прокрався до дверей, думаючи: «Це, мабуть, Пет Конлі. Вона мене вистежила. З іншого боку, це може бути хтось із Нью-Йорка, щоб забрати мене звідси. Теоретично, — припустив він, — це могла б бути навіть Венді. Хоча це малоймовірно. Не зараз, не так пізно.

Це також міг бути найманий вбивця, присланий Гол- лісом. Можливо, він вбиває нас одне за одним».

Джо відчинив.

Тремтячи від зніяковіння, нервово зчепивши свої пухкі руки, у дверях стояв Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ.

— Я просто не розумію, містере Чип,— пробурмотів він. — Ми позмінно пропрацювали цілу ніч. Але не отримали ані найменшого сигналу. Втім, ми зробили електроенцефалограму, яка свідчить про слабку, однак безсумнівну мозкову діяльність. Тобто післяжиття є, та ми не можемо до нього підключитись. Ми вже прозондували кожну ділянку кори мозку. Сер, я не знаю, що ще ми можемо зробити.

— Ви зафіксували якісь ознаки мозкового метаболізму? — запитав Джо.

— Так, сер. Ми запросили експерта з іншого морато- ріуму, і він його виявив за допомогою свого обладнання. Метаболізм у нормі. Саме такий, якого слід очікувати одразу після смерті.

— Як ви дізналися, де я? — запитав Джо.

— Ми зателефонували містеру Геммонду у Нью- Йорк. Тоді я спробував набрати номер вашого відео- фона тут у готелі, проте він був зайнятий увесь ранок. Тож я вирішив, що варто прийти сюди особисто.

— Відеофон поламаний, — сказав Джо. — Я теж не можу нікуди подзвонити.

— Містер Геммонд також намагався з вами зв’язатися, проте безуспішно, — мовив власник мораторіуму. — Він просив передати вам повідомлення. Хоче, аби ви зробили дещо тут, у Цюриху, перщ ніж вирушите назад до Нью-Йорка.

— Він хоче мені нагадати, — сказав Джо, — щоб я поговорив із Еллою.

— Щоб розповісти їй про трагічну, завчасну кончину її чоловіка.

— Можете позичити мені декілька поскредів? — запитав Джо. — Аби я міг поснідати.

— Містер Геммонд попереджав мене, що ви намагатиметеся взяти у мене в борг. Сказав мені, що вже забезпечив вас достатніми коштами, щоб оплатити готельний номер, напої, які...

— Ел припускав, що я винайму скромніший номер. Однак нічого меншого не було, а цього він не передбачив. Можете додати ці витрати до рахунку, який виставите компанії «Ранситер і компаньйони» наприкінці місяця. Як Ел, можливо, вам казав, зараз я виконую обов’язки директора фірми. Ви маєте справу з розсудливою, впливовою людиною, яка крок за кроком пройшла увесь шлях до вершини. Ви, напевно, добре усвідомлюєте, що я можу переглянути наші рішення щодо мораторіуму, з яким ми плануємо співпрацювати надалі. Ми, наприклад, могли б обрати один із тих, що розташовані ближче до Нью-Йорка.

Фон Фоґельзанґ невдоволено просунув руку до своєї твідової тоги й, витягнувши гаманець зі штучної шкіри алігатора, дістав гроші.

— Ми живемо в жорстокому світі, — сказав Джо, беручи гроші. — Тут діє правило — людина людині вовк.

— Містер Геммонд попросив переказати вам іще дещо. Корабель із вашого нью-йоркського офісу прибуде до Цюриха за дві години. Приблизно.

— Гаразд, — сказав Джо.

— Аби у вас було більше часу на розмову з Еллою Ранситер, містер Геммонд надішле корабель прямо до мораторіуму. Тож містер Геммонд попросив мене забрати туди і вас. Гвинтокрил припаркований на даху готелю.

— Це сказав Геммонд? Що я маю повернутися до мораторіуму разом із вами?

— Саме так, — кивнув фон Фоґельзанґ.

— Високий сутулий негр віком близько тридцяти років? Із золотими коронками на передніх зубах, кожна з яких прикрашена малюнком: ліворуч — чирва, далі — трефа, а праворуч — бубна?

— Я розмовляв із чоловіком, який учора прибув із нами з Цюрихського космопорту. Який був з вами у мораторіумі.

— Він був одягнений у зелені фетрові штани, сірі гольфи, відкриту блузу з борсучого хутра й лаковані туфлі зі шкірозамінника?

— Я не бачив, як він був одягнений. Бачив лише його обличчя на екрані відеофона.

— Він передав якийсь особливий пароль, щоб я був певен, що то і справді він?

— Я не розумію, у чому проблема, містере Чип, — роздратовано відказав власник мораторіуму. — Чоловік, який говорив зі мною відеофоном з Нью-Йорка, — це та сама людина, що була з вами вчора.

— Я не можу ризикувати, — сказав Джо, — не можу полетіти з вами, сісти у ваш гвинтокрил. Може, вас підіслав Рей Голліс. Містера Ранситера вбив саме він.

Витріщившись на нього очима, що нагадували скляні кульки, фон Фоґельзанґ запитав:

— Ви поінформували Асоціацію?

— Ще поінформуємо. Всьому свій час. Зараз нам потрібно стерегтися, щоб Голліс не знищив нас усіх. Він намагався зробити це там, на Місяці.

— Вам потрібен захист, — сказав власник мораторіуму. — Раджу вам негайно зателефонувати в цюрихську поліцію. Вони приставлять до вас охоронця, який подбає про вашу безпеку, поки не відлетите до Нью-Йорка. І щойно ви будете в Нью-Йорку...