Убік

Містер Ґлен Ранситер із мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія, подвоїв свої прибутки всього за тиждень після того, як отримав наш безкоштовний набір зі зразками взуття та детальною інформацією про те, як продавати друзям, родичам і діловим партнерам наші справжні мокасини зі штучної шкіри. Попри те, що містер Ранситер зараз безпорадно заморожений в холодильному контейнері, він заробив чотириста...

Ел спинився. Він поринув у роздуми, водночас длубаючись нігтем в одному з нижніх зубів. «І справді, — подумав він, — рекламне оголошення — це щось інше. Все решта пов’язане зі старінням та занепадом. Але про цю рекламу такого не скажеш».

— Цікаво, — сказав він уголос, — що б трапилося, якби ми відповіли на оголошення. Тут зазначена адреса поштової скриньки у Де-Мойні, штат Айова.

— Ми б отримали безкоштовний набір зі зразками взуття, — відповіла Пет Конлі, — та детальною інструкцією щодо того, як...

— Можливо, — перебив Ел, — ми змогли б встановити контакт із Ґленом Ранситером. — Усі присутні, включно з Волтером В. Бейлзом, витріщилися на нього. — Я не жартую, ось, — він передав сірникову коробку Тіппі Джексон. — Напиши їм миттєве повідомлення.

— І що їм сказати? — поцікавилася Тіппі Джексон.

— Просто заповни бланк, — відповів Ел, а тоді запитав у Еді Дорн: — Ти впевнена, що ця коробка сірників була в твоїй сумочці ще з минулого тижня? Може, ти її десь підібрала сьогодні?

— Я поклала кілька таких коробок у сумочку минулої середи, — мовила Еді. — Як я вже казала, ця привернула мою увагу, коли я підпалювала сигарету, прямуючи до офісу сьогодні вранці. Вона, без сумніву, була у мене в сумочці ще до того, як ми полетіли на Місяць. За кілька днів до того.

— Із тією рекламою? — запитав її Джон Ілд.

— Я раніше ніколи не звертала уваги на те, що написано на коробках сірників. Це оголошення я побачила тільки сьогодні. Що було до цього — сказати не можу. Та й'хто може?

— Ніхто, — мовив Дон Денні. — Ти як гадаєш, Еле? Жарт від Ранситера? Він надрукував їх перед смертю? Чи, може, це справа рук Голліса? Така собі збочена витівка... Адже ж він знав, що вб’є Ранситера? Знав, що коли ми помітимо цю коробку сірників, Ранситер уже лежатиме в холодильному контейнері в Цюриху, так як і написано в тому оголошенні?

— А як він міг знати, — запитав Тито Апостос, — що ми відвеземо Ранситера до Цюриха? А не до Нью-Йорка?

— Бо там Елла, — відповів Дон Денні.

Семмі Мундо мовчки стояв біля телевізора, розглядаючи п’ятдесятицентову монету, яку йому дав Ел. Його недорозвинене, бліде чоло зморщилося від збентеження.

— Що трапилося, Семе? — поцікавився Ел. Він напружився, передчуваючи нові неприємності.

— А хіба на п’ятдесяти центах не зображення голови Волта Діснея? — запитав Семмі.

— Або Діснея, — відповів Ел, — або, якщо це старіша монета, то Фіделя Кастро. Дай-но гляну.

— Ще одна виведена з обігу монета, — сказала Пет Конлі, поки Семмі передавав п’ятдесят центів Елу.

— Ні, — відповів Ел, оглядаючи монету, — вона торішня. І з датою тут усе гаразд. Абсолютно нормальна. Будь-який апарат у світі її прийняв би. І телевізор теж.

— Тоді у чому річ? — боязко запитала Еді Дорн.

— Саме в тому, що сказав Сем, — відповів Ел Геммонд. — На ній не та голова. Він підвівся, приніс монету Еді й поклав її у вологу долоню жінки. — Кого вона тобі нагадує?

Помовчавши, Еді сказала:

— Я... не знаю.

— Звісно, що знаєш, — сказав Ел.

— Гаразд, — різко мовила Еді, визнаючи це проти власної волі. Вона стрімко повернула монету, кривлячись від огиди.

— Це голова Ранситера, — сказав Ел до всіх, хто зібрався навколо великого столу.

— Додай це до списку, — сказала Тіппі Джексон, перериваючи загальну мовчанку. Її голос було ледь чутно.

— Я бачу тут два паралельні процеси, — заговорила Пет після того, як Ел повернувся на своє місце і почав вносити правки у папірець. — Перший процес стосується старіння. Це очевидно, й усі ми з цим погоджуємося.

— А другий? — запитав Ел, підводячи голову.

— Я не зовсім упевнена, — відказала Пет, завагавшись. — Це якось пов’язано з Ранситером. Думаю, нам варто оглянути всі інші монети. І паперові гроші теж. Дайте мені трохи подумати.

Одне за одним люди діставали гаманці, сумочки, порпалися у кишенях.

— У мене купюра в п’ять поскредів, — сказав Джон Ілд, — із прекрасним естампом портрета містера Ранси- тера. Решта... — він пильно подивився на те, що тримав у руках. — Нормальні. З ними все в порядку. Показати вам ті п’ять поскредів, містере Геммонд?

— У мене таких два, — сказав Ел. — Уже два. Хто ще?

Він зміряв поглядом усіх присутніх. Шестеро інер-

ціалів підняли руки.