Убік

— У восьми з нас, — сказав він, — є те, що, гадаю, відтепер можна у певному сенсі називати грошима Ран- ситера. Ймовірно, до вечора всі гроші стануть Ранси- теровими. Або ж за два дні. У будь-якому разі гроші Ранситера увійдуть в обіг: їх прийматимуть автомати та пристрої, і ними можна буде платити.

— А може, й ні, — зауважив Дон Денні. — Чому ти так вирішив? Те, що ти називаєш грішми Ранситера... — він тицьнув пальцем у купюру, яку тримав у руках. — Чому банки мали би їх приймали? їх було випущено незаконно. Уряд їх не затверджував. Це забавки, а не гроші.

— Гаразд, — розсудливо сказав Ел. — Можливо, вони несправжні, можливо, банки їх не приймуть, однак питання не в цьому.

— Питання у тому, — мовила Пет Конлі, — в чому полягає цей другий процес, що означають такі об’явлення Ранситера?

— Саме в цьому він і полягає, — кивнув Дон Денні. — Ці об’явлення Ранситера і є другим процесом, паралельним занепадові. Деякі монети застарівають, на інших проявляється портрет чи бюст Ранситера. Знаєте, що я думаю? Я думаю, що ці процеси йдуть у протилежних напрямках. Один — це відхід, так би мовити. Відмирання. Це перший процес. Другий процес — це виникнення, але виникнення того, чого раніше не існувало.

— Здійснення бажань, — тихо промовила Еді Дорн.

— Пробач, не розумію, — сказав Ел.

— Можливо, це те, чого хотів Ранситер, — сказала Еді. — Аби його портрет був на платіжних засобах, на всіх наших грошах, включно з металевими монетами. Це ж грандіозно.

— Тоді як бути з коробками сірників? — запитав Тито Апостос.

— Мабуть, — погодилася Еді, — це значно менш грандіозно.

— Наша компанія вже рекламується на коробках сірників, — зауважив Дон Денні. — І на телебаченні, а також в газетах і журналах. Ну і надсилаючи людям нікому не потрібні листи поштою. Цим займається ря-відділ. Загалом Ранситеру було начхати на цю складову його бізнесу, і він вже точно не переймався коробками сірників. Якби все це було якоюсь матеріалізацією його бажань, то обличчя Ранситера з’явилося б швидше у телевізорі, ніж на грошах чи коробках сірників.

— А, може, його й справді показують по телевізору? — запитав Ел.

— Саме так, — погодилася Пет Конлі. — Цього ми ще не перевіряли. Ні в кого не було часу дивитися телевізор.

— Семмі, — сказав Ел, повертаючи йому пятдеся- тицентову монету, — ввімкни телевізор.

— Не впевнена, чи хочу це бачити, — сказала Еді, коли Семмі Мундо опустив монетку в отвір й почав крутити перемикачі, щоб налаштувати трансляцію.

Двері кімнати відчинилися. Перед ними стояв Джо Чип, й Ел одразу помітив вираз його обличчя.

— Вимкни телевізор,— мовив Ел і звівся на ноги. Всі присутні спостерігали, як він підходив до Джо.

— Джо, що трапилося? — запитав він. Тоді почекав якусь мить, але Чип не відповідав. — У чому річ?

— Я винайняв корабель, щоб повернутися, — хрипко промовив Джо.

— Разом із Венді?

— Випишіть чек, щоб заплатити за корабель. Він на даху. В мене не вистачило грошей, — сказав Джо.

— Ви уповноважені проводити оплати? — звернувся Ел до Волтера В. Вейлза

— За такі речі можу. Піду владнаю все з перевізником.

Прихопивши з собою портфель, Вейлз вийшов з кімнати. Джо й далі мовчки стояв у дверях. Тепер він виглядав на сотню років старшим, ніж тоді, як Ел бачив його востаннє.

— Вона у моєму кабінеті. — Джо відвернувся від столу. Він кліпав очима, вагаючись. — Думаю, вам не варто це бачити. Власник мораторіуму був поряд, коли я її знайшов. Сказав, що нічого не може вдіяти. Минуло забагато часу. Роки.

— Роки? — спитав Ел тремтячим голосом.

— Ходімо до кабінету, — сказав Джо. Він вивів Ела з переговорної кімнати у вестибюль, і вони рушили до ліфта. — Повертаючись сюди, у кораблі я напхався транквілізаторами. їхню вартість включено в рахунок. Власне, зараз я почуваюся значно краще. У певному сенсі я нічого не відчуваю. Мабуть, це ефект транквілізаторів. Гадаю, коли їх дія скінчиться, воно знову на мене накотиться.

Прибув ліфт. Вони мовчки спускалися, не зронивши ні слова, аж поки не опинилися на третьому поверсі, де був розташований кабінет Джо.

— Я не раджу тобі дивитися, — Джо відчинив офіс і провів Ела в середину. — Тобі вирішувати. Якщо я це зніс, то й ти, напевне, переживеш.

Він увімкнув світло.

— Святий Боже, — трохи помовчавши, сказав Ел.

— Не відкривай, — застеріг Джо.

— Я й не збирався відкривати. Сьогодні вранці чи вчора?

— Найімовірніше, це трапилося раніше, ще до того, як вона дійшла до моєї кімнати. Ми — тобто я і власник мораторіуму — знайшли рештки тканини в коридорі. Поруч із моїми дверима. Але, напевне, вона почувалася добре — чи майже добре — коли йшла вестибюлем: в будь-якому разі ніхто не помітив нічого надзвичайного. А в такому великому готелі завжди наглядають за відвідувачами. Тому те, що вона змогла дійти до моєї кімнати...

— Так, це свідчить, що вона могла щонайменше ходити. Так чи інакше, це видається логічним.

— Я думаю про тих, хто залишився, — мовив Джо.

— Що ти хочеш сказати?

— З нами трапиться те саме.

— Як це можливо?