Убік

— Його вже використовували кілька років? — запитав Ел.

— Можливо. Як довго він у вас?

— Я купив його сьогодні, — відповів Ел.

— Це неможливо, — сказав майстер. — Якщо ж це правда, то вони продали вам...

— Я знаю, що вони мені продали, — відповів Ел. — І знав про це ще коли його купував, навіть не відкриваючи коробки. Новісінький магнітофон, — звернувся він до Джо, — і вже цілковито зношений. Куплений за несправжні гроші, які супермаркет охоче прийняв. Нікчемні гроші, нікчемна покупка — у цьому є якась логіка.

— Сьогодні не мій день, — сказав майстер. — Коли я прокинувся вранці, мій папужка лежав мертвий.

— Від чого він помер? — запитав Джо.

— Не знаю, просто помер. Лежав закляклий, мов дошка. — Майстер замахав кострубатим пальцем до Ела. — Я маю дещо вам сказати про цей магнітофон. Те, чого ви не знаєте. Він не просто зношений, таку модель не випускають ось уже сорок років. Тепер у таких пристроях не використовують ані гумових роликів, ані пасиків. Ви ніколи не знайдете до нього запасних деталей, хіба що хтось виготовляє їх вручну. І воно того не варте. Цей мотлох безнадійно застарів. Викиньте його. Просто забудьте.

— Ваша правда. Я про це не знав, — сказав Ел, і вони з Джо вийшли з майстерні у коридор. — Тепер йдеться вже не про занепад, це щось інше. І нам буде важко знайти незіпсуті харчі — будь-де і будь-які. Які продукти у супермаркетах будуть придатними після стількох років?

— Консерви, — відповів Джо. — В тому супермаркеті в Балтиморі було багато консервів.

— І тепер ми розуміємо, чому, — сказав Ел. — Сорок років тому значно більше продуктів у супермаркетах продавалося у консервованому, а не замороженому вигляді. Це може стати нашим єдиним джерелом харчів, твоя правда. — Він задумався. — Однак всього за день усе стрибнуло від двох років до сорока. Завтра о цій порі це може бути вже сто років. Немає їжі, яка б не зіпсувалася за сто років, навіть якщо це консерви.

— Китайські яйця,— мовив Джо.— Тисячолітні яйця, які закопують у землю.

— Але ж мова не тільки про нас, — сказав Ел. — Пам’ятаєш ту стареньку в Балтиморі? Ця штука вплинула і на її покупку, на азалію.

«Невже весь світ приречений на голодну смерть через той вибух на Місяці? — запитував він у себе. — Чому це стосується всіх, а не лише нас?»

— А ось і... — сказав Джо.

— Помовч хвильку, — попросив Ел. — Мені треба дещо обдумати. Можливо, Балтимор існує лише там, куди йде один із нас. А супермаркет «Щасливі люди» щез, щойно ми звідти поїхали. Цілком можливо, що все це відбувається лише з нами — тими, хто був тоді «а Місяці.

— Це філософська проблема, яка не має ані вЩи, ані значення, — відповів Джо. — Це неможливо довести або спростувати.

— Для тієї старенької у сукняному пальті чорничного кольору вона була б важливою. Як і для всіх інших, — саркастично мовив Ел.

— А ось і майстер, — сказав Джо.

— Я щойно подивився інструкцію, — почав майстер, — до вашого магнітофона. — Зі збентеженим виразом обличчя він простягнув Елу буклет. — Погляньте. — Але одразу ж забрав назад. — Я позбавлю вас необхідності це все перечитувати, просто подивіться ось тут, на останній сторінці, де вказано, хто виготовив цю кляту штуку і куди її відправляти на гарантійний ремонт.

— Виготовлено Ранситером із Цюриха, — прочитав уголос Ел. — А пункт гарантійного обслуговування в Північноамериканській Конфедерації розташований у Де-Мойні. Те саме, що і на сірниковій коробці.

Він передав буклет Джо і сказав:

— Їдьмо у Де-Мойн. Оцей буклет — перше об’явлення, яке поєднує ці два місця. «Цікаво, чому саме Де- Мойн?» — подумки запитав у себе Ел.

— А ти не пригадуєш, — звернувся він до Джо, — чи був Ранситер за життя якось пов’язаний із Де-Мойном?

— Ранситер там народився, — відповів Джо. — Провів там перші п’ятнадцять років свого життя. Час від часу він згадував те місто.