Убік

Раптом усвідомив присутність усередині себе підступного проникливого холоду, який почав просочуватися у його тіло в певний давніший і вже позабу- тий час, вивчаючи його, як і світ довкола. Це нагадало йому про їхні останні хвилини на Місяці. Ця прохолода зневиразнювала поверхні предметів, вона огортала їх, ширилася й проступала у вигляді бульбашкоподібних випуклостей, які гучно випускали повітря й лускали. У численні відкриті рани заповзав холод, проникаючи глибоко, аж до осердя речей, до тієї основи, яка давала їм життя. Те, що він бачив зараз, здавалося крижаною пустелею, з якої виступали вкриті льодом брили. Над рівниною, якою тепер стала реальність, проносився вітер, він заклякав, перетворюючись на кригу, тож брил було вже майже не видно. Десь на самій межі його поля зору проступила темрява, однак він зумів розгледіти її лише краєчком ока.

«Але, — подумав Ел, — це лише проекція моєї свідомості. Насправді всесвіт не похований під пластами вітру, холоднечі, темряви і льоду: все це відбувається у мене всередині, і попри це я бачу його зовні. Дивно, — думав він. — Невже у мене всередині цілий світ? Поглинутий моїм тілом? Коли це трапилося? Мабуть, це прояв смерті, — вирішив Ел. — Невизначеність, яку я відчуваю, сповільнення, що веде до ентропії — це процес, а лід, який я бачу, — результат успішності цього процесу. Коли я вимкнуся, — подумав він, — зникне цілий усесвіт. Але де ж ті різноманітні вогні, які я мав би бачити, входи до нових утроб? Де, зокрема, оповите туманом червоне світло — знак пар, що чинять перелюб? І тьмяне темне світло, яке свідчить про тваринну пожадливість? Я можу розгледіти лише темряву, що підступає, і цілковиту втрату тепла — долину, полишену її власним сонцем, яка невпинно охолоджується.

Це не може бути звичайною смертю, — подумки сказав він собі. — Це щось неприродне. Замість звичного темпу розпаду тут діє інший фактор, свавільно накинута сила.

Може, я зрозумію це, — міркував він, — якщо просто ляжу й трохи відпочину, якщо у мене буде достатньо енергії для таких роздумів».

— Що трапилося? — запитав Джо, коли вони вже підіймалися ліфтом.

— Нічого, — коротко сказав Ел. — «Можливо, вони й виживуть, — думав він, — але я — приречений».

Вони з Джо й далі рухалися вгору посеред порожньої тиші.

Зайшовши до переговорної кімнати, Джо усвідомив, що Ела не було поряд. Розвернувшись, він оглянув коридор і помітив, що той спинився віддалік і стоїть на самоті.

— Що трапилося? — знову запитав Джо. Ел не ворухнувся. — 3 тобою все гаразд? — мовив Чип, підходячи до товариша.

— Я втомився, — сказав Ел.

— Ти маєш кепський вигляд, — зауважив Джо. Він не на жарт стривожився.

— Сходжу в туалет, — сказав Ел. — А ти йди до інших, переконайся, що з ними все гаразд. Я незабаром до вас приєднаюся. — Він невпевнено рушив. Тепер він здавався збентеженим. — Усе буде добре, — сказав Ел. Ідучи коридором, він спотикався, ніби не бачив дороги перед собою.

— Я піду з тобою, — мовив Джо. — Щоб переконатися, що ти туди дійдеш.

— Можливо, якщо бризнути трохи теплої води на обличчя... — Ел не договорив. Він знайшов безоплатні двері до чоловічої вбиральні, Джо допоміг їх йому відчинити, і той зник всередині. Чип лишився в коридорі. «З ним щось коїться, — подумки сказав він собі. — Те, що він побачив той старий ліфт, спровокувало в ньому якусь зміну. Цікаво, чому?»

Ел повернувся.

— Що там? — запитав Джо, помітивши вираз його обличчя.

— Поглянь на це, — сказав Ел. Він провів Джо у вбиральню і вказав на дальню стіну. — Графіті, — пояснив він. — Нашкрябані на стіні слова, сам знаєш. Такі знаходиш ледь не в кожному туалеті. Прочитай.

Кольоровою крейдою або ж фіолетовою ручкою було написано:

Стрибай у пісуар і стань на голові:

Лиш я один живий, а ви всі неживі.

— Це ж почерк Ранситера? — запитав Ел. — Ти його впізнаєш?

— Так, — кивнув Джо. — Це почерк Ранситера.

— Тож тепер ми знаємо правду, — сказав Ел.

— А це правда?

— Звісно. Очевидно, що так, — відповів Ел.

— Це ж треба, дізнатися про це у такому місці. Зі стіни у чоловічій вбиральні. — зараз він відчував насамперед гірку образу.

— Отакі вони, графіті: грубі й відверті. Ми могли б дивитися телевізор, дослухатися до відеофона, читати газети місяцями — можливо, навіть цілу вічність — і ніколи б про це не дізналися. Якби нам не повідомили отак прямо.

— Але ж ми живі, — сказав Джо. — Усі, окрім Венді.

— Ми перебуваємо у стані напівжиття. Ймовірно, ми й досі на «Претфолі II» прямуємо на Землю з Місяця, після того вибуху, який нас знищив — саме нас, а не Ранситера. А він намагається вловити наш протофазоновий потік. Поки що він зазнав невдачі. Нам ніяк не вдається налагодити контакт між нашим світом і світом Ранситера. Але він зумів до нас достукатися. Ми знаходимо сигнали від нього всюди, навіть у місцях, які обираємо навмання. Його присутність проникає у нас, де б ми не були. Це він і тільки він, бо Ранситер — єдиний людина, який намагається...

— Єдина людина, — перебив Джо. — А не єдиний. Ти сказав єдиний, який...