Убік

— Я ж казав, мій відеофон не працює. У слухавці чутно лише голос Ґлена Ранситера. Саме тому ніхто не може мені додзвонитися.

— Справді? Як дивно. — Власник мораторіуму ступив ще кілька кроків углиб кімнати. — Можна послухати? — він запитально поглянув на Джо й підняв слухавку.

— Один поскред, — сказав Чип.

Попорпавшись у кишенях твідової тоги, власник мораторіуму видобув жменю монет. Пропелер на його тюбетейці роздратовано задзижчав, коли Фоґельзанґ передавав Джо три монети.

— Я у вас прошу лише стільки, скільки тут беруть за чашку кави, — пояснив Джо. — Гадаю, воно варте щонайменше цього.

Раптом Джо усвідомив, що й досі не поснідав і що йому доведеться зустрітися з Еллою голодним. Що ж, він міг би натомість прийняти амфетамін. Ймовірно, готель надає його безкоштовно — на знак гостинності.

Притиснувши слухавку до вуха, фон Фоґельзанґ промовив:

— Я нічого не чую. Навіть гудка. О, тепер чути трохи статичного шуму. Так немов він надходить дуже здалеку. Вкрай слабкий звук, — він передав слухавку Джо і той теж прислухався.

Чип і собі почув тільки далекий статичний шум.

«Вочевидь, за тисячі миль звідси, — подумав він. — Моторошно. Це спантеличує не менше за голос Ранситера, якщо то був він».

— Я поверну вам гроші, — сказав Джо, кладучи слухавку.

— Пусте, — відповів фон Фоґельзанґ.

— Але ж ви не почули його голосу.

— Повертаймося до мораторіуму. Як просив містер Геммонд.

— Ел Геммонд — мій співробітник, — пояснив Джо. — Рішення приймаю я. І перш ніж поговорити з Еллою, я хочу полетіти до Нью-Йорка. На мою думку, зараз важливіше подати офіційний звіт до Асоціації. Коли ви розмовляли з Елом Геммондом, він не згадував, чи всі інерціали вилетіли з ним із Цюриха?

— Всі, крім дівчини, яка провела з вами ніч тут, у готелі, — збентежений власник мораторіуму роззирнувся, вочевидь запитуючи себе, куди вона зникла. На його обличчі з’явилося занепокоєння. — Хіба вона не тут?

— А що то була за дівчина? — запитав Джо. Він і без того був пригнічений, тепер же відчув, як поринає у най- чорніші глибини свідомості.

— Містер Геммонд не сказав. Певно, думав, що ви маєте знати. З його боку було б нетактовно назвати мені її ім’я, зважаючи на обставини. А хіба вона...

— Ніхто не приходив.

«Хто ж це був? Пет Конлі? Чи Венді? — він неспокійно ходив кімнатою, намагаючись позбутись страху. — Господи, хоч би це була Пет».

— У шафі, — сказав фон Фоґельзанґ.

— Що? — він зупинився.

— Може, вам варто туди зазирнути. У таких дорогих номерах величезні шафи.

Джо натиснув кнопку на дверях шафи, й вони різко відкрилися під дією пружинного механізму.

На підлозі лежала купка висушених, майже муміфікованих останків згорнутого клубочком тіла. Його ледь не повністю вкривали розкладені рештки того, що колись, вочевидь, було тканиною, так немов це тіло, поступово всихаючись впродовж тривалого періоду, з часом знову втягнулось у те, що раніше слугувало йому одягом. Джо нахилився і перевернув останки. Вони важили всього декілька фунтів. Від натиску його руки кінцівки розпрямилися, утворивши подовгуваті кісткоподібні форми, що шурхотіли немов папір. Волосся здавалося надзвичайно довгим. Жорстке й заплутане, як дріт, воно чорною хмарою закривало обличчя. Він присів, не рухаючись, не бажаючи бачити, хто то був.

Здушеним голосом фон Фоґельзанґ проскрипів:

— Воно старе. Повністю висушене. Ніби пролежало тут сторіччя. Я спущуся й повідомлю менеджера.

— Це не схоже на дорослу жінку, — промовив Джо. То могли бути лише дитячі рештки. Надто вже маленькі вони були. — Це ані Пет, ані Венді, — сказав він і прибрав пасма волосся з обличчя. — Таке враження, ніби його випалювали в печі. За дуже високої температури й протягом тривалого часу.

«Вибух, — подумав він. — Надвисока температура від бомби».

Чип мовчки втупився поглядом у зморщене, потемніле від жару обличчя. І він знав, хто це, хоч і насилу її упізнав.

Венді Райт.

«Напевне, вона зайшла до кімнати десь посеред ночі, — міркував Джо, — а потім у її тілі чи довкола неї розпочався якийсь процес». Вона відчула це й заповзла у шафу, сховавшись, щоб він не дізнався. Воно охопило її в останні кілька годин життя, а може, хвилин, — він сподівався, що це тривало всього хвилини, проте вона не видала ані звуку. Не розбудила його. «Або ж, — думав

Чип, — вона намагалася, та не змогла, не змогла привернути мою увагу. Може, лише коли її спроби розбудити мене зазнали невдачі, вона й заповзла у цю шафу».

«Молю Бога й сподіваюся, — думав він, — що це тривало не довго».

— Ви ніяк не зможете їй допомогти? — запитав Джо у фон Фоґельзанґа. — В мораторіумі?

— Надто пізно. У ній не лишилося ані крихти на- півжиття. Тіло зазнало цілковитої руйнації. Це... та дівчина?

— Так, — кивнув він.

— Краще вам покинути готель. Негайно. Заради вашої ж безпеки. Голліс — це ж Голліс, правильно? — зробить із вами те саме.

— Мої сигарети, — сказав Джо. — Висушені. Довідник дворічної давності на кораблі. Прокислі вершки й запліснявіла кава. Застарілі гроші.

Причина спільна — старіння.