Убивчий білий

Звісно, у перетворенні на найвідомішого приватного детектива в Лондоні знайшлися і плюси. Одразу після суду до Страйка почали стікатися нові клієнти, і скоро вони з Робін вже фізично не могли самі займатися всіма справами. Оскільки Страйкові краще було на якийсь час причаїтися, він кілька місяців головно працював з офісу, а наймані підрядники — здебільшого колишні військові й поліціянти, Незрідка нинішні приватні охоронці — робили більшу частину роботи. Страйк виходив ночами і виконував паперову роботу. Цілий рік агенція мала стільки справ, скільком можна було дати раду, і Страйк зміг нарешті підняти зарплатню Робін, виплатити останні зі своїх величезних боргів і придбати тринадцятирічну «БМВ» третьої серії.

Люсі та його друзі вирішили, що машина і нові працівники — то ознака, що Страйк досягнув упевненого процвітання. Насправді після оплати захмарної оренди гаража в центрі Лондона і виплати боргів Страйк майже не мав грошей і далі жив у двокімнатному помешканні над офісом, готуючи собі їжу на єдиній конфорці.

Складнощі управління фрілансерами-підрядниками і нерівномірна якість послуг жінок і чоловіків, яких наймала агенція, були суцільним джерелом головного болю. Страйк знайшов лише одного чоловіка, якого тримав у себе на більш-менш постійній основі. То був такий собі Енді Гатчино, худий меланхолійний колишній коп, на десять років старший за свого нового шефа. Йому дав чудові рекомендації друг Страйка у столичній поліції, детектив-інспектор Ерик Вордл. Гатчинс передчасно вийшов у відставку, коли йому зненацька майже паралізувало ліву ногу; було діагностовано розсіяний склероз. Укладаючи контракт зі Страйком, Гатчинс попередив, що може не завжди бути в формі, й пояснив, що хвороба непередбачувані але за останні три роки рецидивів не було. Гатчинс дотримувався спеціальної знежиреної дієти, і на Страйків смак, то були тортури: ніякого червоного м’яса, сиру, шоколаду, нічого смаженого. Скрупульозний і терплячий, Енді міг нормально працювати без постійного контролю, а це вже було більше, ніж можна було сказати про всіх Страйкових працівників — окрім Робін. Йому і досі здавалося неймовірним, що жінка, яка прийшла в його життя тимчасовою секретаркою, стала його напарницею і видатною колегою.

Інше питання — чи лишилися вони друзями.

За два дні після весілля Робін і Метью, коли неможливо було увімкнути телевізор так, щоб не почути з нього власне ім’я, преса викурила Страйка з квартири, й він пішов шукати прихистку не у друзів чи сестри (хоч вони й запрошували), а в «Травелоджі» біля станції «Монумент». Там він отримав омріяні спокій і самоту; тут можна було годинами спати, і ніхто не чіпав; і тут Страйк спорожнив дев’ять бляшанок світлого пива, відчуваючи чимдалі сильніше бажання поговорити з Робін з кожною бляшанкою, яку жбурляв (з чимдалі меншою влучністю) у кошик до сміття на іншому кінці кімнати.

Після тих обіймів на сходах, до яких раз у раз линули думки Страйка, вони не контактували. Він був упевнений, що Робін у Мессемі живе мов у пеклі — вирішує, чи розлучитися, чи скасувати шлюб, думає, як продати спільну квартиру, витримує навалу одночасно преси й рідних. Що саме їй сказати, як достукається, Страйк не уявляв. Він тільки знав, що хоче почути її голос. І десь у цю мить, п’яно копирсаючись у сумці, він виявив, що не взяв зарядний пристрій для мобільного — а той здох. Не знітившись, Страйк набрав довідку і спромігся — після багатьох прохань говорити чіткіше — зв’язатися з помешканням батьків Робін.

Слухавку взяв її тато.

— М’жна м’ні п’говорити з Р’бін?

— З Робін? Боюся, вона поїхала у весільну подорож.

Протягом якоїсь сонної миті Страйк не міг уторопати, що йому кажуть.

— Алло? — спитав Майкл Еллакот, а тоді сердито заговорив: — Наскільки я розумію, ви черговий журналіст. Моя донька за кордоном, а вас я прошу більше не дзвонити в цей будинок.

Страйк повісив слухавку і пив, поки не відрубався.

Злість і розчарування обсідали його ще багато днів, анітрохи не пом’якшені розумінням, що, на думку більшості, жодного права втручатися в особисте життя своєї підлеглої він не має. Робін — не та жінка, за яку він її мав, якщо сумирно сіла на літак в товаристві чоловіка, якого Страйк називає «те чмо». І тим не менш, коли він сидів у гостелі з новою зарядкою і пивом і чекав, поки його ім’я зникне з новин, Страйка охопило щось подібне на депресію.

Свідомо намагаючись не думати про Робін, Страйк вийшов зі свого добровільного відлюдництва, прийнявши запрошення, якого за інших обставин уникнув би: повечеряти з інспектором Ериком Вордлом, його дружиною Ейприл і їхньою подругою Коко. Страйк чудово розумів, що там за план. Раніше Коко вже намагалася дізнатися через Вордла, чи є у Страйка дівчина.

Коко була маленька, худенька і дуже гарненька, мала помідорно-червоне волосся, працювала татуювальницею і ще танцювала бурлеск. Страйк мусив би помітити небезпеку. Коко істерично сміялася ще до того, як почала пити. Страйк запросив її до ліжка у «Травелоджі» десь із тими самими думками, з якими випив дев’ять бляшанок пива.