Убивчий білий

Оскільки Страйк планував залишитися і дочекатися розмови з Робін, то не вигадав нічого кращого, ніж пити. Стівен і Дженні охоче охороняли його, але Страйк позбавив їх свого товариства, гадаючи, що парі хочеться вільно спілкуватися з друзями й рідними, і повернувся до звичних методів, що їх використовував, коли доводилося відштовхувати цікавих незнайомців: поклався на власні загрозливі габарити і вічно похмуре обличчя. Якийсь час Страйк ховався в кутку бару, колисаючи пінту пива, тоді перебрався на терасу, де став окремо від решти курців, споглядаючи пістрявий вечір і вдихаючи солодкий дух луки під кораловим небом. Навіть Мартін і його друзі, що напилися як чіп і курили в колі, мов підлітки, не знайшли в собі нахабства чіплятися до нього.

Незабаром гостей уміло оточили і гамузом загнали назад до обшитої деревом зали, яка за їхньої відсутності перетворилася на танцювальний майданчик. Половину столів прибрали, решту зсунули вбік. За підсилювачами стояв напоготові гурт, але молодята досі не повернулися. Якийсь пітний, червонопикий і огрядний пан (Страйк так зрозумів, що це батько Метью) вже кілька разів пожартував про причини такої відсутності, аж тут до Страйка підійшла жінка в тісній бірюзовій сукні. Прикраса з пір’я в неї на голові полоскотала Страйкові ніс, коли вона наблизилася, щоб потиснути йому руку.

— Ви — Корморан Страйк, так? — спитала жінка.— Така честь! Я — Сара Шедлок.

Страйк усе знав про Сару Шедлок. Вона спала з Метью в університеті, коли той підтримував стосунки з Робін на відстані. Страйк знову показав бинти, щоб пояснити, чому не потискає рук.

— Ой, бідолашечка!

За Сарою виник п’яний лисань, мабуть, молодший, ніж здавалося.

— Том Терві,— мовив він, вдивляючись у Страйка розфокусованими очима.— Збіса добра робота. Чудово впорався, друже. Збіса добра робота.

— Ми так давно хотіли з вами познайомитися! — сказала Сара.— Ми — давні друзі Метта й Робін.

— Шекл... Шеклвелльський різник,— гикнув Том.— Збіса добра робота.

— Ой, бідолашечка,— повторила Сара, торкаючись Страйкового біцепса й усміхаючись до його побитого обличчя.— Невже це він вас так?

— Всім ц’каво,— п’яно вишкірився Том.— Аж стриматися не можуть. Вам слід було виг’лосити промову замість Генрі.

— Ха-ха,— мовила Сара.— Мабуть, вам того не дуже хотілося б. Мабуть, ви сюди поїхали одразу після того, як... ох, не знаю... невже так і є?

— Пані та панове,— оголосив затурканий розпорядник бенкету, якого непомітна поява Метью та Робін заскочила зненацька,— будь ласка, вітайте містера й місіс Канліффів!

Неусміхнені молодята вийшли на середину зали. Всі, крім Страйка, аплодували. Вокаліст гурту взяв у розпорядника мікрофон.

— Ця пісня з минулого Метью і Робін багато значить для них,— сказав він, а Метью обійняв Робін за талію і взяв за руку.

З тіні виступив весільний фотограф і знову почав клацати, трохи насупившись, бо на руці в нареченої знову з’явився потворний гумовий бандаж.

Пролунали перші акустичні акорди пісні «Куди ти підеш» гурту «Коллінг». Метью і Робін почали кружляти на місці, не дивлячись одне одному в обличчя.

So lately, been wondering, Who will be there to take my place

When I’m gone, you’ll need love

To light the shadows on your face... [1]

«Що за дивний вибір „нашої пісні“»,— подумав Страйк... і на його очах Метью підсунувся ближче до Робін, міцніше стиснув її тонку талію, нахилив до неї красиве обличчя і щось прошепотів на вухо.

Удар кудись у сонячне сплетіння протяв туман утоми, полегшення й алкогольного сп’яніння, який цілий день не давав Страйкові зрозуміти, що насправді означає це весілля. Тепер, дивлячись на танець молодят — Робін у довгій білій сукні з вінком з руж на голові, Метью у темному костюмі тулиться обличчям до щоки нареченої,— Страйк мусив визнати: він уже дуже давно і дуже щиро сподівався, що Робін не одружиться. Він хотів, щоб вона лишалася вільною — вільною бути частиною того, що вони складали разом. Вільною — і коли змінилися б обставини... Вільною, щоб одного дня вони, може, виявили, ким ще можуть стати одне одному.

«Та пішло воно все».

Якщо захоче поговорити, хай дзвонить. Відставивши порожню склянку на підвіконня, Страйк розвернувся і пішов геть крізь натовп гостей, що розступалися від його похмурого обличчя.

Робін якраз розвернулася і побачила, що Страйк іде. Відчинилися двері. Він пішов.

— Пусти мене.

— Що?

Робін випручалася, вкотре підхопила спідницю, щоб рухатися вільно, а тоді майже вибігла геть із зали, мало не врізавшись у свого батька й тітку Сью, що спокійно вальсували собі поруч. Метью лишився стояти сам посеред зали, а Робін пробилася крізь юрму приголомшених гостей до дверей, які щойно зачинилися.

— Корморане!

Страйк уже був на середині сходів, але почув своє ім’я й озирнувся. Йому сподобалося волосся Робін — довгі хвилі, увінчані короною з йоркширських руж.

— Мої вітання.

Робін спустилася на кілька сходинок, відчуваючи клубок у горлі.

— Ти справді хочеш, щоб я повернулася?