Убивчий білий

Подали каву у струнких срібних кухликах. Робін дивилася, як офіціанти розливають каву, як на столи ставлять маленькі таці з птіфурами. Вона бачила, як Сара Шедлок у тісній бірюзовій сукні без рукавів помчала до вбиральні, поки не почалися промови, бачила глибоко вагітну Кеті, яка човгає слідом у туфлях без підборів, утомлена й обрезкла, несучи перед собою велетенський живіт, а тоді очі Робін знову повернулися до Страйка. Він запихався птіфурами й розмовляв зі Стівеном. Робін була рада, що всадовила його біля Стівена. Вона так і думала, що вони поладнають.

Потім попросили тиші, й одразу зашаруділи, завовтузилися, почали совати стільцями гості, які сиділи до центрального столу спинами і хотіли розвернутися, щоб бачити промовців. Робін побачила очі Страйка. Його виразу обличчя вона не зрозуміла. Він не зводив з неї очей, поки не підвівся її батько, який поправив окуляри і почав говорити.

Страйкові кортіло лягти — а коли не можна, то бодай сісти в машину до Шпеника, де можна опустити спинку сидіння. За останні дві доби він спав години зо дві, а суміш потужного знеболювального і тепер уже чотирьох пінт пива нагнала такий сон, що Страйк раз у раз вирубався, зіперши щоку на кулак, і рвучко сідав прямо, коли скроня зіслизала з кісточок.

Він жодного разу не питав у Робін, ким працюють її батьки. Якщо Майкл Еллакотт і натякнув на свою професію під час промови, Страйк це проґавив. Батько Робін на вигляд був сумирний чоловік, майже схожий у тих рогових окулярах на професора. Всі діти успадкували його зріст, але тільки Мартіну передалися його карі очі й темне волосся.

Промову написали — чи, може, переписали,— коли Робін втратила роботу. З батьківською любов’ю Майкл говорив про особисті якості Робін, про її розум, наполегливість, щедрість і доброту. Йому довелося спинитися й прочистити горлянку, коли мова пішла про його гордість за єдину доньку, але замість переліку її досягнень у промові було порожнє місце — лакуна на місці всього, що вона насправді зробила чи пережила. Звісно, про деякі пережиті Робін речі не личило говорити в цій велетенський залі, яка чимось нагадує скриньку для сигар, у присутності цих гостей при пір’ї і комірцях на ґудзиках,— але в очах Страйка сам факт того, що вона те все пережила, якнайкраще свідчив про її якості, і йому здалося — навіть крізь сонливість,— що таке варто було би бодай визнати.

Але більше ніхто так не думав. Страйк навіть відчув якесь полегшення з боку присутніх, коли Майкл завершив промову, не натякнувши на ножі, рани, маску горили чи балаклаву.

Прийшов час для промови нареченого. Під енергійні оплески Метью зіп’явся на ноги, але Робін так і тримала руки на колінах, дивлячись у вікно навпроти. Сонце вже низько спустилося безхмарним небом і кидало довгі темні тіні на газон.

Десь у залі бриніла бджола. Промова Метью цікавила Страйка значно менше, ніж Майклова, тож він зручніше влаштувався на стільці, схрестив руки на грудях і заплющив очі. Десь хвилину він слухав про те, що Метью і Робін знайомі змалечку, але тільки в шостому класі Метью помітив, яка гарненька ця дівчинка, що її він колись переміг під час перегонів з яйцем і ложкою...

— Корморане!

Страйк різко підхопився і за темною плямою на піджаку зрозумів, що пустив слину. Сонними очима він глянув на Стівена, який штурхнув його ліктем.

— Ти заснув,— тихо пояснив той.

Страйк не встиг відповісти, як зала вибухнула оплесками. Метью знову сидів — неусміхнений.

Точно вже майже кінець... ба ні, он на ноги спинається дружба Метью. Прокинувшись, Страйк зрозумів, який повний у нього міхур. Лишалося тільки сподіватися, що цей хлоп швидко договорить.

— Ми з Меттом познайомилися на регбі,— повідомив дружба, і стіл навпроти вибухнув п’яними вітаннями.

— Нагору,— промовила Робін.— Негайно.

Це були перші слова, які вона сказала своєму чоловікові, відколи вони сіли за стіл. Ледь устигли затихнути оплески після промови дружби, Страйк підвівся, але Робін розуміла, що він іде всього-на-всього до вбиральні, бо він спинив офіціанта і питав дорогу. Хай там як, тепер Робін розуміла, що Страйк хоче її повернути, тож була певна, що він лишиться, щоб почути її згоду. Погляд, яким вони обмінялися, коли принесли закуски, запевнив Робін у цьому.

— За півгодини вийде гурт,— заперечив Метью.— Ми маємо...

Але Робін уже прямувала до дверей і несла за собою невидимі стіни, якими відгородилася, холодна й безслізна, поки виголошував промову батько, поки знервовано виговорювався Метью, поки його дружба зачитував нудні старі історії з життя регбійної команди. Було непевне враження, ніби мама намагалася спинити Робін, коли та пробивалася крізь натовп гостей, але вона не зважила на те. Вона слухняно висиділа бенкет і промови. Світ завинив їй трохи приватності та свободи.

Тож вона піднялася нагору, притримуючи край спідниці над дешевими туфлями, і рушила м’яким ковроліном коридору, навіть не знаючи до ладу, куди йде. За спиною лунали швидкі кроки Метью.

— Перепрошую,— звернулася Робін до підлітка в жилеті, що вивозив з підсобки кошик для білизни,— а де номер молодят?