Убивчий білий

Обличчя Стівена трішки пом’якшилося.

— Ви спіймали того вбивцю.

— А, так,— кивнув Страйк, узяв лівою рукою виделку і поштрикав лососеву закуску. Тільки проковтнувши все і побачивши, що Дженні сміється, він зрозумів, що мав би поводитися поважніше.— Вибачте,— пробурмотів він.— Дуже голодний.

Стівен уже дивився на нього майже схвально.

— Та який з того зиск, га? — спитав він і глянув на власну порцію мусу.— Одне повітря.

— Корморане,— мовила Дженні,— а ви не помахаєте Джонатану? То ще один брат Робін — он там сидить.

Страйк глянув у вказаному напрямі. Стрункий молодик з таким самим волоссям, як у Робін, з ентузіазмом махав йому з-за сусіднього столу. Страйк і собі несміло підніс руку.

— Ви її повернути прийшли? — різко спитав Стівен.

— Так,— відповів Страйк.— Повернути.

Він майже чекав, що Стівен розсердиться, але той тільки зітхнув.

— Мабуть, треба з того радіти. В житті не бачив її такою щасливою, як коли пішла до вас працювати. Як ми були малі й вона казала, що хоче бути поліціянткою, я її до сказу доводив,— додав він.— Тепер шкодую,— провадив Стівен, прийнявши нову пінту від офіціанта і проковтнувши чималу частину кухля, перш ніж провадити.— Ми вже так паскудно поводилися тоді з нею, а потім... ну, тепер вона вже вміє за себе постояти.

Очі Стівена звернулися до центрального столу, і Страйк, що сидів до того столу спиною, вирішив, що має право теж поглянути на Робін. Вона сиділа мовчазна, не їла, не дивилася на Метью.

— Потім, друже,— почув він голос Стівена, озирнувся і побачив, що його сусіда випростав дуже довге ручисько як перепону між Страйком і котримсь із друзів Мартіна, що встав з-за столу і вже нахилився щось у Страйка питати. Засоромлений друг пішов.

Дякую,— сказав Страйк, допиваючи пиво Дженні.

— Звикай,— мовив Стівен і одним ковтком доїв свій мус.— Ти спіймав Шеклвелльського різника. Будеш, друже, знаменитістю.

Кажуть, що в момент шоку все довкруж зливається, але в Робін було не так. Приміщення навколо було видно дуже добре, в усіх подробицях: осяйні квадрати світла, що падало крізь завіси на вікнах, емалева ясність лазурового неба за склом, дамастові скатертини, затулені ліктями й хаотично розставленими склянками, рум’янець, що поступово заливав щоки гостей, які запихалися їжею й заливалися напоями; патриціанський профіль тітки Сью аж ніяк не пом’якшується від дружньої балачки сусідів; тремтить дурний жовтий капелюшок Дженні, яка жартує зі Страйком... Робін бачила Страйка. Її очі так часто поверталися до його спини, що вона б легко намалювала його пом’ятий піджак, густі темні кучері на потилиці, вуха: ліве — опухле, більше за праве через ножове поранення.

Ні, шок, який спіткав її у привітальній шерезі, аж ніяк не затьмарив Робін очі. Натомість він дивно вплинув на її слух і відчуття часу. Був момент, коли Метью точно умовляв її поїсти, але Робін цього не розуміла, аж поки запопадливий офіціант не прибрав повну тарілку їжі з-під її носа. Все, що їй казали, ледве просочувалося крізь щільну стіну, що зімкнулася навколо після того, як Метью зізнався у зраді. І в цій невидимій камері, що відділяла Робін від решти людей у залі, в її крові вирував адреналін, раз у раз викликаючи охоту підвестися й піти собі.

Якби Страйк сьогодні не приїхав, Робін могла б ніколи не дізнатися, що він хотів її повернути, що можна не мучитися від сорому, злості, приниження й образи, які мордували її від того страшного вечора, коли Страйк її вигнав. Метью намагався відібрати у Робін єдине, що могло її врятувати, те, про що вона плакала досвітніми годинами, поки всі інші спали: відновлення її самоповаги, роботи, яка означала для Робін усе, дружби, про яку вона й не знала, що то за дарунок долі, поки дружба не скінчилася. Метью збрехав і брехав далі. Він сміявся й усміхався, поки Робін ледве дужала ті дні перед весіллям, прикидалася, що тішиться, втративши життя, яке любила. Невже їй вдалося обдурити Метта? Невже він повірив, що вона дійсно радіє тому, що життя зі Страйком скінчилось? Якщо повірив, то Робін вийшла за чоловіка, який геть її не знає, а якщо не повірив...

Забрали десерт, і Робін зобразила усмішку для стурбованого офіціанта, який питав, чи може запропонувати ще щось, бо це була вже третя страва, якої вона не торкнулася.

— Гадаю, у вас немає зарядженої рушниці? — поцікавилася Робін.

Серйозність, з якою вона це спитала, обдурила офіціанта. Він усміхнувся, тоді спантеличився.

— Та нічого,— мовила вона.— Не зважайте.

— Заради Бога, Робін,— сказав Метью, і Робін зі спалахом люті й насолоди зрозуміла, що Метью панікує, боїться того, що вона може вчинити, того, що трапиться далі.