Убивчий білий

Робін зайшла до кухоньки (хіба трохи більшої за дві телефонні будки), де збоку сиділа парочка — дівчина на колінах у чоловіка, його рука в неї під спідницею,— а підлітки в чорному не без труднощів шукали, що б попоїсти. Прикинувшись, що шукає питво, Робін перебрала порожні банки й пляшки, спостерігаючи за успіхами підлітків у шафних розкопках, і відзначила, що з пачки мюслів сховок був би кепський.

Робін саме хотіла вийти, коли у дверях кухні з’явився анархіст Альф, значно більш обкурений, ніж був у пабі.

— А ось і вона,— гучно заявив він, намагаючись навести фокус на Робін.— Донька профсп’лкового голови!

— Це я,— відповіла Робін; з другої кімнати почулося «Олівер, Олівер, Олівер Твіст» голосом Д’Банджа. Вона спробувала пройти в Альфа під рукою, але той перегородив їй шлях з кухні. Дешевий ламінат під ногами трусився від гупання упертих танцюристів у кімнаті Гайлі.

— Ти сексі,— повідомив Альф.— Можна так казати? Я це в суто феміністичному сенсі.

Він засміявся.

— Дякую,— відповіла Робін, на другий раз успішно його обійшовши і повернувшись до крихітного коридору, де дівчина все стукала у відчаї по дверях ванної. Альф схопив Робін за руку, нахилився і сказав їй щось нерозбірливе у вухо. Коли він знову випростався, на пітному носі лишилося трохи чорної крейди з її волосся.

— Що? — перепитала Робін.

— Я кажу,— гукнув він,— хочеш знайти тихіше місце і там поговорити?

Але тут Альф побачив когось за спиною Робін.

— Як воно, Джиммі?

У коридорі з’явився Найт. Він усміхнувся до Робін, а тоді став під стіною з цигаркою і бляшанкою пива в руках. Він був старший на десять років за більшість присутність, і деякі дівчата скоса поглядали на чоловіка в тісній чорній футболці та джинсах.

— Теж чекаєш на нужник? — спитав він у Робін.

— Ага,— відповіла та, бо це буде найпростіший спосіб за потреби здихатися і Джиммі, і анархіста Альфа. Крізь прочинені двері кімнати Гайлі вона побачила Флік — та танцювала і відверто раділа життю, сміялася на те, що їй казали.

— Флік каже, твій батько був головою профспілки,— мовив Джиммі до Робін.— Шахтар, так?

— Ага,— відповіла Робін.

— Та вашу МАМУ,— сказала дівчина, що стукала у двері ванної. Вона у відчаї потанцювала трохи на місці, тоді попхалася геть з квартири.

— Там ліворуч сміттярка! — гукнула їй услід інша дівчина.

Джиммі нахилився до Робін, щоб вона почула його за гупанням басів. Його обличчя було (наскільки Робін могла роздивитися) співчутливим, навіть ніжним.

— Він помер, так? — спитав він у Робін.— Твій батько. Флік казала, хворі легені?

— Ага,— відповіла Робін.

— Співчуваю,— тихо сказав Джиммі.— Я сам це пережив.

— Правда? — спитала Робін.

— Так, мама померла. Теж хворі легені.

— На роботі захворіла?

— Азбест,— кивнув Джиммі, затягуючись цигаркою.— Тепер такого вже б не сталося, з’явилися відповідні закони. Мені було дванадцять років. Братові — два, він її навіть не пам’ятає. Наш старші без неї допився до смерті.

— Це страшне,— щиро сказала Робін.— Співчуваю.

Джиммі випустив дим убік від неї і смикнув обличчям.

— Двоє таких,— сказав Джиммі, стукаючись із Робін пивом.— Ветерани класової боротьби.

Анархіст Альф пішов, трохи хитаючись, і зник у темній кімнаті зі спалахами гірлянд.

— Рідні отримали компенсацію? — спитав Джиммі.

— Намагалися,— відповіла Робін.— Мама досі добивається.

— Щасти їй,— відсалютував Джиммі пивом і зробив ковток.— Ох, щасти.

Він постукав по дверях.

— Кінчайте там, люди чекають,— закричав він.

— Може, комусь погано? — припустила Робін.

— Нє, в когось перепих,— відповів Джиммі.

З кімнати Флік вийшов розчарований Диґбі.

— Схоже, що я — знаряддя патріархальних утисків,— оголосив він.

Ніхто не засміявся. Диґбі почухав живіт під футболкою, на якій Робін тепер роздивилася портрет Граучо Маркса, і поплентався до кімнати, де танцювала Флік.

— Ото вже знаряддя,— пробурмотів до Робін Джиммі.— Вчився у вальдорфській школі, ніяк не звикне, що зірочок за старанність більше не дають.

Робін засміялася, але Джиммі — ні. Він затримав погляд на її очах, аж тут двері ванної відчинилися, й визирнула огрядна дівчина з червоним обличчям. За нею Робін роздивилася чоловіка з пелехатою сивою бородою. Він одягав військового кашкета.

— Ларрі, от же ж старий розпусник,— широко усміхнувся Джиммі, а дівчина, вся червона, пробігла повз Робін і зникла в темній кімнаті, як і Диґбі.

— Доброго вечора, Джиммі,— тонно всміхнувся літній троцкіст і собі вийшов з ванної під вітальні вигуки молодиків.

— Іди,— сказав Джиммі до Робін, тримаючи двері й не пускаючи охочих пропхатися першими.

— Дякую,— сказала вона і прослизнула до ванної.

Після сутіні, в якій ховалася решта квартири, голе світло сліпило. У ванній ледве було де стати — Робін ще не бачила такої крихітної душової кабіни, з прозорою брудною занавіскою без половини гачків; у маленькому унітазі з купою мокрого паперу плавав недопалок. В урні поблискував використаний презерватив.

Над раковиною висіло троє дротяних полиць, забитих наполовину використаною косметикою і бозна-чим ще. Напхано було так щільно, що здавалося — торкнешся, і все попадає.