Убивчий білий

— Ага, тож він у шпиталі. Джиммі з ним стільки біди мав,— мовила Флік. Устромила в рота тоненьку самокрутку, підкурила.— Чула колись про Корморана Страйка?

Ім’я вона вимовила таким тоном, ніби то теж назва хвороби.

— Про кого?

— То приватний детектив,— пояснила Флік.— Про нього багато писали в газетах. Пам’ятаєш ту модель, шо випала з вікна, Лулу Лендрі?

— Приблизно,— відповіла Робін.

Флік глянула через плече, чи не чує їх анархіст Альф.

— Так Біллі до нього ходив.

— Нахіба?

— Бо Біллі хворий, зрозумій,— знову гигикнула Флік.— Думає, шо багато років тому щось бачив...

— Що? — спитала Робін швидше, ніж хотіла б.

— Убивство,— відповіла Флік.

— Господи Ісусе.

— Звісно, нічого він не бачив,— запевнила Флік.— То суцільна маячня. Ну тобто щось він бачив, але ніхто не помер. Джиммі там теж був, він у курсі. Та хай його, Біллі пішов до цього кінченого детектива, і тепер ми не можемо його позбутися.

— Що ти маєш на увазі?

— Шо він побив Джиммі.

— Детектив побив Джиммі?

— Так. Пішов за Джиммі на наш протест, побив його, здав у поліцію.

— Капець,— повторила Боббі Канліфф.

— Змова держави, бляха-муха,— сказала Флік.— Екс-військовий. Королева, прапор і все таке. Розумієш, ми з Джиммі дещо нарили на одного міністра-консерватора...

— Що, правда?

— Ага,— відповіла Флік.— Не можу тобі сказати, шо саме, але справа велика, а Біллі все спаскудив. Через нього Страйк почав винюхувати, і ми гадаємо, шо зв’язався з уря...

Вона раптом замовкла, проводивши поглядом невелику машину, що проїхала повз.

— На мить здалося, то Джиммі. Але ні. Його авто не на колесах.

Настрій їй знову зіпсувався. Коли в крамниці не було чого робити, Флік переповідала Робін історію своїх стосунків з Джиммі, де було стільки нескінченних сварок, примирень і перемовин, що виходила ніби історія спірної території. Вони ніяк не могли домовитися про статус своїх стосунків, і будь-яка угода розпадалася на скандали та зради.

— Кидати тобі його треба, ось що я скажу,— заявила Робін, яка цілий день обережно намагалася відмовити Флік від лояльності, яку та однозначно плекала до зрадливого Джиммі, бо сподівалася, що так легше буде видобути з неї зізнання.

— Якби ж ото воно було так просто,— відповіла Флік, перемикаючись на псевдо-йоркширський акцент, якого набула під кінець дня.— Не те що я хочу заміж абощо...— вона засміялася на саму думку про це,— але він спить з ким схоче, а отже, я теж так можу. Так ми домовилися, і мені все підходить.

У крамниці вона вже пояснила Робін, що зараховує себе до гендерквірів і пансексуалів, а моногамія, якщо розібратися, то інструмент патріархальних утисків. Робін запідозрила, що первісно ці слова належали Джиммі. Якийсь час ішли мовчки. Ставало чимдалі темніше. Спустилися в перехід, і Флік енергійно заявила:

— Ну, тобто, я сама вдосталь розважаюся.

— Рада це чути,— сказала Робін.

— Якби Джиммі знав про них усіх, то не зрадів би.

Тут клишоногий марксист, який ішов попереду, озирнувся, і в світлі вуличного ліхтаря Робін побачила усміх, з яким він глянув на Флік, чиї слова, понад сумнів, почув. Але та була зайнята видобуванням ключів з надр захаращеної сумки й нічого не помітила.

— Ми отам,— сказала Флік, показуючи на троє освітлених вікон над крамничкою спортивних товарів.— Гайлі вже повернулася. Чорт, сподіваюся, вона не забула сховати мій ноутбук.

До квартири треба було йти через чорний хід, холодними вузькими сходами. Навіть знизу було чути уперті баси «Ніґерів у Парижі», а на сходовому майданчику виявилося, що благенькі двері прочинено, а під стінами треться кілька людей, що передають одне одному велетенський косяк.

— «What’s fifty grand to a muh-fucka like me[13]»,— читав реп Каньє Вест із напівтемного нутра квартири.

З десяток новоприбулих приєдналося до вже присутніх гостей. Просто диво, скільки людей вмістилося в таку маленьку квартиру, що складалася, вочевидь, з двох кімнат, крихітної душової і кухоньки завбільшки як шафа.

— Ми танцюємо в кімнаті Гайлі, бо вона найбільша, ти тут житимеш,— гукнула Флік Робін у вухо, коли вони проштовхувалися до темної кімнати.

В кімнаті, освітленій двома гірляндами й маленькими прямокутниками мобільників у руках тих, хто переглядав повідомлення й соцмережі, вже густо пахло канабісом і було повно людей. У центрі кімнати примудрялися танцювати четверо дівчат і один хлопець. Потроху звикаючи до мороку, Робін роздивилася обриси двоповерхового ліжка, яке витримувало вагу кількох людей, що курили косяк на верхньому матраці. За їхніми спинами вона роздивилася веселковий прапор ЛГБТ і плакат з Тарою Торнтон з «Істинної крові».