Убивчий білий

— Привіт, я оце...

У вухо їй закричав голос Страйка.

— Тікай звідти, то не Метью...

Сталося кілька речей воднораз.

Телефон висмикнули з її руки. За одну застиглу мить Робін встигла зрозуміти, що бару ніде не видно, а є тільки неприбрана латка берега під мостом, з нестриженими кущами обабіч, і ще темна баржа «Оділь», широка й облізла, у воді внизу. Тоді в сонячне сплетіння їй прилетів кулак, і Робін задихнулася й зігнулася. Почула сплеск — її мобільний кинули в канал,— а далі хтось схопив її за волосся і за ремінь і потягнув — кричати вона досі не могла — в бік баржі. Її вкинули через відчинені двері у приміщення на баржі, де Робін ударилася об вузький дерев’яний стіл і впала на підлогу.

Ляснули двері. Зашарудів замок.

— Сідай,— звелів чоловічий голос.

Робін, яка досі не могла вдихнути, підтягнулася на дерев’яну лаву, прикриту тоненькою подушкою, розвернулася й побачила перед собою отвір револьверної цівки.

Рафаель сів на стілець навпроти неї.

— Хто тобі щойно дзвонив? — спитав він. Робін зрозуміла, що фізичне зусилля, яке знадобилося, щоб її схопити, і страх, що вона закричить, і той, хто їй дзвонив, почує, не залишили Рафаелеві часу глянути на екран її телефону.

— Чоловік,— прошепотіла Робін.

Шкіру голови там, де він смикнув її за волосся, пекло. Тулуб теж болів — ніби Рафаель пошкодив їй ребро. Досі намагаючись вдихнути, Робін протягом кількох запаморочливих секунд дивилася на своє становище ніби згори й здалеку, застигнувши у тремкій намистині часу. Вона уявила, як Рафаель уночі викидає її обважніле тіло за борт, як Метью — який буцімто і заманив її на канал — допитують і, можливо, обвинувачують. Уявила своїх убитим горем батьків на похороні в Мессемі, тоді побачила Страйка — стоїть ближче до виходу з церкви, там само, де був і на весіллі, та злиться, бо сталося саме те, чого він боявся, бо вона загинула через власні помилки.

Та з кожним зойком-вдихом, що наповнював легені Робін, ілюзія, ніби вона на все дивиться здалеку, танула. Ось вона: тут, на цьому темному судні, вдихає затхле повітря, вона — бранка цих дерев’яних стін, і револьвер дивиться на неї розширеною зіницею — а над ним очі Рафаеля.

Поруч був і страх, відчутний і живий, але слід тримати його на відстані, бо страх не допоможе, хіба тільки завадить. Треба зберігати спокій і зібратися на думці. Робін вирішила не говорити. Якщо не намагатися заповнити тишу самій, це поверне їй трохи влади, яку Рафаель щойно забрав. Трюк від її психотерапевтки: хай розгорнеться мовчанка, хай вона заповнить вразливішого з двох.

— Ти дуже спокійна,— нарешті вимовив Рафаель.— Я собі думав, ти почнеш істерити, кричати. Саме тому я тебе вдарив. Інакше б не бив. Хай там що, ти мені подобаєшся, Венеціє.

Робін зрозуміла, що він намагається грати роль чоловіка, який проти її волі причарував її в Палаті громад. Звісно ж, гадає, що давня суміш мордування і жалю змусить її пробачити й розм’якнути, попри печіння під волоссям, біль у ребрах, револьвер перед обличчям. Робін мовчала. Благальний усміх Рафаеля зник, і він сказав прямо:

— Мені треба знати, що саме відомо поліції. Якщо я досі матиму шанс вирватися від них, то боюся, що тобі,— він трішки підняв револьвер, щоб отвір цівки дивився точно Робін у чоло (їй згадалися ветеринари й один-єдиний постріл, який не судилося отримати коню з лощовини),— кінець. Я приглушу постріл подушкою і скину тебе за борт, щойно стемніє. Але якщо вони знають усе, я закінчу це тут і тепер, бо до тюрми не повернуся. Тож ти розумієш, що в твоїх інтересах казати правду, авжеж? З цього човна зійде тільки один з нас.

А коли Робін так і не заговорила, він рикнув:

— Відповідай!

— Так,— відповіла вона.— Я розумію.

— Отже,— тихо спитав Рафаель,— ти справді була у Скотланд-Ярді?

— Так.

— Кінвара там?

— Так.

— Під арештом?

— Гадаю, що так. Вона в кімнаті для допитів зі своїм адвокатом.

— Чому її арештували?

— Поліція вважає, що в тебе з нею роман. І що ти стоїш за всім.

— За яким ще «всім»?

— За шантажем,— пояснила Робін,— і за вбивством.

Рафаель посунув револьвер уперед, і той уперся їй у чоло. Робін відчула дотик маленького й холодного металевого кільця до шкіри.

— Як на мене, дурня дурнею. Який там ще роман? Вона мене ненавиділа. Ми й двох хвилин не лишалися наодинці одне з одним.

— Лишалися,— відповіла Робін.— Твій батько запросив тебе до Чизвелл-гаузу, щойно ти вийшов з в’язниці, а сам не зміг приїхати з Лондона. Тоді ви й опинилися удвох на самоті. Ми гадаємо, що саме тоді все й почалося.

— Докази?

— Жодних,— відповіла Робін,— але я вважаю, що ти здатен спокусити будь-кого, якщо тільки...

— Не треба лестощів, не допоможе. Серйозно — «ми гадаємо, що саме тоді все й почалося»? І це все, що ви маєте?

— Не все. Були й інші ознаки того, що між вами щось є.

— Розкажи мені, що за ознаки. Назви кожну.

— Я пригадаю більше,— рівним голосом сказала Робін,— якщо ти не будеш тиснути мені в чоло револьвером.

Рафаель відсунув зброю, але так і тримав спрямованою їй в обличчя.

— Кажи,— наказав він.— Швидко.