Убивчий білий

— О, ну як сказати. Гадаю, вона трохи переграє з оцим,— Лейборн показав на очі.— Дуже важко повірити, що вона була не в курсі його планів.

— Якщо вже говоримо про людей, які не в курсі справ своїх других половин,— утрутився Страйк, помітивши войовничий блиск в очах Робін,— а як там справи в нашої подруги Флік?

— А, там поступ чималий,— відповів Лейборн.— Батьки дуже допомогли. Вони обидва адвокати й заохочують її до співпраці. Вона визнала, що прибирала в Чизвелла, що вкрала записку та встигла прийняти ящик з шампанським, перш ніж Чизвелл відмовився від її послуг. Сказала, що поставила ящик у буфет на кухні.

— А хто його доставив?

— Флік не пам’ятає. Дізнаємося. Кур’єрська доставка, яку, не сумніваюся, замовили з іншого одноразового телефону.

— А що кредитка?

— Оце ти теж влучно помітив,— визнав Лейборн.— Ми не знали про зникнення кредитної картки. Зате сьогодні вранці отримали інформацію з банку. Того самого дня, коли подружка Флік виявила, що картку вкрадено, хтось придбав з неї ящик шампанського і ще мотлоху на кілька сотень на «Амазоні» з доставкою на адресу у фешенебельному Майда-Вейлі. Замовлення ніхто не прийняв, тож його повернули на пункт, і того самого дня все забрала людина з повідомленням про нездійснену доставку. Ми намагаємося знайти працівників, які бачили ту людину, і з’ясувати, що ж там таке замовили, але ставлю на балон з гелієм, шланг і латексні рукавички. Все спланували наперед. За кілька місяців.

— А з цим що? — спитав Страйк, указуючи на ксерокс записки з почерком Чизвелла у поліетиленовому пакеті.— Флік вам уже пояснила, нащо вкрала папірець?

— Сказала, що побачила ім’я «Білл» і подумала, що йдеться про брата її бойфренда,— відповів Лейборн.— Така іронія, га? Якби не поцупила, ми б і близько не так швидко це все розплутали, га?

Робін подумала, що це дуже сміливе «ми», бо «розплутав» усе Страйк; він нарешті розколовся щодо значення Чизвеллової записки, коли поверталися до Лондона з Чизвелл-гаузу.

— Робін теж не остання людина в цьому,— сказав Страйк.— Вона знайшла записку, помітила «Блан-де-Блан» і «гранд-вітару». Я просто склав докупи факти, які й так уже були Переді мною.

— Ну, ми тобі дихали в потилицю,— неуважно почухав черево Лейборн.— Упевнений, ми б самі допетрали.

У Робін у кишені знову завібрував мобільний. Цього разу дзвонили.

— Маю відповісти. Тут є де...

— Отам,— підказав Лейборн і відчинив бічні двері.

За ними виявилася крихітна комірчина з ксероксом і віконцем, затуленим жалюзі. Робін зачинила двері, щоб не заважали чужі розмови, і прийняла дзвінок.

— Привіт, Capo.

— Привіт,— відповіла Сара Шедлок.

Тон зовсім не був схожий на звичний тон Сари, яку Робін знала ці дев’ять років: впевнену в собі пафосну білявку, яка все чекала — від юначих років,— що у стосунках Метью з давньою подружкою намітиться якась тріщина. Всі ці роки вона була поруч: хихотіла, коли Метью жартував, торкалася його руки, ставила багатозначні питання про стосунки Робін зі Страйком і зустрічалася з іншими чоловіками, обравши кінець кінцем бідолашного зануду Тома, який мав добру роботу й лисину і купував Сарі каблучки й сережки з діамантами, але так і не приспав у ній потяг до Метью Канліффа.

Сьогодні від її самовпевненості й сліду не лишилося.

— Ну, я спитала двох експертів,— нажаханим, ламким голосом сказала вона,— і вони точно не можуть визначити, адже фото на телефон...

— Це очевидно,— холодно відповіла Робін.— Я в повідомленні написала, що й не чекаю точної відповіді. Нам не треба твердої оцінки й визначення автора. Нам тільки потрібно знати, чи може хтось реально вважати...

— Тоді так,— відповіла Сара.— Один з експертів аж зрадів. У одному старому записнику згадується кобила з мертвим лошам, але власне картину так і не знайшли...

— В чиєму записнику?

— Ой, вибач,— промекала Сара. Ніколи поруч з Робін вона не говорила так мляво й злякано.— В записнику Стаббса.

— А якщо це таки картина Стаббса? — спитала Робін, визирнувши з вікна на «Пір’я» — паб, де вони часом пили зі Страйком.

— Ну, це, звісно, тільки припущення... але якщо це справжній Стаббс, якщо йдеться про картину, яку він згадує в записах за 1760 рік, вартість висока.

— Назви мені приблизну суму.

— Ну, його «Джимкрак» пішов за...

— ...двадцять два мільйони,— озвалася Робін, якій раптом стало млосно.— Так. Ти казала у нас на входинах.

Сара не відповіла. Мабуть, згадка про вечірку, на якій вона принесла лілеї в дім дружини свого коханця, її налякала.

— Тож якщо «Жалоба кобили» — це справжній Стаббс...

— То з аукціону він піде дорожче, ніж «Джимкрак». Це унікальний об’єкт. Стаббс був анатомом — ученим так само, як і художником. Якщо це зображення першого лошати з синдромом смертності білих, то, можливо, воно перше в історії. Там може бути рекордна ціна.

Мобільний у Робін у руці знову завібрував. Ще одне повідомлення.

— Дякую, Capo, ти дуже допомогла. Можна це буде конфіденційно?

— Так, звісно,— відповіла Сара. А тоді похапцем заговорила: — Робін, послухай...

— Ні,— відповіла Робін, стараючись зберігати спокій.— Я працюю над справою.