Убивчий білий

— У Вулстоуні шукали? — спитав Страйк.

— І в тій дірі на Чарльмонт-роуд, і у Вулстоуні, і всюди,— відповів Лейборн,— але не хвилюйся. Зв’язалися з однією з його подружок у Далічі, зараз якраз туди поїхали. Як пощастить, до ночі вже його матимемо.

Лейборн помітив Робін, яка стояла з телефоном у руці.

— Знаю, що ваші люди це з’ясовують,— сказала вона Лейборну,— але я маю знайому у «Кристіз». Послала їй фото «Жалоби кобили», вона передзвонила. За словами їхніх експертів, це може бути Стаббс.

— Про Стаббса навіть я чув,— сказав Лейборн.

— І скільки воно може коштувати? — спитав Вордл.

— Моя знайома гадає, що більше двадцяти двох мільйонів.

Вордл присвиснув.

— А щоб мене,— зронив Лейборн.

— Скільки коштує, то неважливо,— нагадав усім Страйк.— Важливо, чи міг хтось помітити цю потенційну цінність.

— Корморане,— сказала Робін, беручи свою куртку зі стільця, на якому її лишила,— можна тебе на два слова? Мені треба йти, вибачте,— сказала вона іншим.

— Усе гаразд? — спитав Страйк, коли вони вдвох вийшли в коридор і Робін зачинила двері до штабу.

— Так,— відповіла Робін, а тоді: — Та... не дуже. Мабуть,— сказала вона, показуючи телефон,— просто прочитай оце.

Суплячись, Страйк повільно погортав діалог між Робін і Метью. Побачив і вирізку з «Івнінг стандарду».

— І ти підеш на зустріч з ним?

— Мушу. Мабуть, саме це рознюхував Мітч Патерсон. Якщо Метью розбурхає цікавість преси — а він це більш ніж здатний зробити... Вони вже тобою цікавляться, і...

— Забудь про мене з Шарлоттою,— грубо відповів Страйк.— Ми там пробули двадцять хвилин, і вона мене заманила. А він намагається заманити тебе...

— Я знаю,— відповіла Робін,— але рано чи пізно я б мусила з ним поговорити. Більшість моїх речей лишилася на Олбері-стріт. У нас досі спільний рахунок у банку.

— Мені приїхати?

Зворушена Робін відповіла:

— Дякую, але не думаю, що з цього буде користь.

— Тоді подзвониш мені потім, добре? Розкажеш, як усе минулося.

— Гаразд,— пообіцяла Робін.

Сама-одна вона рушила до ліфта. І навіть не помічала, хто йде назустріч, поки не почула голос:

— Боббі?

Робін озирнулася. За нею стояла Флік Пурдью, що поверталася з убиральні у супроводі поліціянтки, яка, видно, водила її туди. Як і Кінвара, Флік сльозами змила весь макіяж. Вона здавалася маленькою і зіщуленою в білій блузці (Робін подумала, що то батьки наполягли на такому вбранні замість футболки з «Гезболлою»).

— Я — Робін. Як ти, Флік?

Флік ніби змагалася з думками, що були для неї надто жахливими.

— Сподіваюся, ти співпрацюєш зі слідством,— сказала Робін.— Усе їм розкажи, добре?

Здається, вона побачила, як Флік ледь помітно похитала головою — інстинктивний спротив, останній жар вірності, яка ще жевріла попри складне становище, в якому опинилася сама Флік.

— Ти мусиш,— тихо мовила Робін.— Флік, він би тебе вбив наступною. Ти забагато знала.

69

Я передбачив усі випадковості — і давно.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

По двадцятихвилинній подорожі поїздом метро Робін вийшла на станції «Ворик-Авеню». Цієї частини Лондона вона майже не знала. Її завжди принаджувала назва Літтл-Веніс — «Маленька Венеція», адже вона мала саме таке екстравагантне друге ім’я, бо зачали її у справжній, великій Венеції. Понад сумнів, тепер ці місця асоціюватимуся в неї з Метью і з гірко-напруженою розмовою, яка точно чекає на неї у барі край каналу.

Робін рушила вздовж вулиці під назвою Кліфтон-Віллас, де лапаті дерева розкинули прозоро-яшмові крони над квадратними будинками, чиї кремові стіни золотило надвечірнє сонце. Тиха краса теплого літнього вечора пробудила в Робін раптову й потужну меланхолію, бо згадався точно такий самий вечір у Йоркширі — десять років тому, їй ледь минуло сімнадцять,— коли вона, відчайдушно збуджена, поспішала від батьківського будинку, хитаючись на високих підборах, на перше побачення з Метью Канліффом, який щойно склав іспит на права і повезе її у Гарроґейт.

І ось вона знову йде до нього, щоб прокласти навічно різні шляхи, якими тепер підуть їхні життя. Робін зневажала себе за цей сум, за спогади про спільно пережиті радості, за якими прийшло кохання,— адже краще б зосередитися на його невірності й недобрості.

Вона завернула ліворуч, перейшла на той бік вулиці й рушила далі, тепер уже у прохолодній тіні цегляної стіни, що тягнулася праворуч уздовж Бломфілд-роуд паралельно до каналу. На тому кінці вулиці з’явилася поліційна машина, і погляд на неї надав Робін сили. То був ніби дружній помах руки з її — як Робін тепер знала — справжнього життя, ніби їй нагадували, ким вона має бути і наскільки це несумісно зі статусом дружини Метью Канліффа.

У стіні були високі чорні дерев’яні ворота; в повідомленні від Метью було сказано, що за ними міститься бар на березі каналу, та коли Робін штовхнула їх, ворота виявилися замкненими. Робін роззирнулася, виглядаючи на вулиці Метью, але його не було видно. Тож Робін потягнулася по мобільний у сумці. Він досі був у безгучному режимі, але вібрував: дзвонили. Робін узяла мобільний, електричні ворота відчинилися, і вона пройшла всередину, водночас підносячи телефон до вуха.