Убивчий білий

— Не вірю,— відповів Страйк.— Час не збігається, і якби Джиммі знав, що міністр-торі задушив дитину, то не чекав би стільки років, щоб це монетизувати. Але я досі хочу знати, чи Біллі справді примарилося, ніби він бачив, як когось задушили. Я трохи покопаю імена, які дав мені Вордл, і якщо буде щось варте довіри, попрошу тебе розговорити Іззі. Може, вона згадає щось про дитину, яка зникла неподалік Чизвелл-гаузу.

Робін мовчала.

— Як я казав у пабі, Біллі дуже хворий. Мабуть, нічого не було,— мовив Страйк, ніби захищаючись. Вони з Робін пам’ятали, що раніше він відмовлявся від прибуткових справ і грошовитих клієнтів, щоб розкривати загадки, яких хтось інший не чіпав би.— Я просто...

— ...не можеш спати спокійно, поки цього не розслідуєш,— відповіла Робін.— Гаразд. Я розумію.

Страйк, якого вона не бачила, усміхнувся й потер утомлені очі.

— Ну, нехай щастить завтра,— сказав він.— Якщо буду потрібний, мобільний при мені.

— Що плануєш робити?

— Розберу папери. Колишня Джиммі Найта по понеділках не працює. Поїду до Манчестера з нею розмовляти у вівторок.

Робін відчула раптову ностальгію за минулим роком, коли вони зі Страйком разом їздили розпитувати жінок, залишених небезпечними чоловіками. Цікаво, чи згадав і він про це, коли планував поїздку?

— Дивишся матч Англія — Італія? — спитала вона.

— Так,— відповів Страйк.— Більше нічого, ні?

— Ні,— поспішно відповіла Робін. Вона не хотіла, щоб здалося, ніби вона його затримує.— Поговоримо пізніше.

Вона закінчила дзвінок, не дослухавши прощання, і відкинула мобільний на ліжко.

13

Я не дозволю, щоб страх перед тим, що може статися, прибив мене до землі.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Наступного ранку Робін прокинулася задихаючись. Вона вчепилася пальцями собі в горлянку, ніби намагаючись скинути неіснуючу хватку. Й уже добігла до дверей, коли прокинувся спантеличений Метью.

— Нічого, нічого, все добре,— запевнила Робін, поки він ще не встиг сформулювати питання. Вона навпомацки шукала клямку дверей, щоб вийти зі спальні.

Дивно, що це не відбувалося частіше після того, як вона почула історію про задушену дитину. Робін точно знала, як воно — коли пальці міцно змикаються на твоїй шиї, а пітьма затоплює мозок, бо знаєш, що за кілька секунд тебе викреслять з життя. На психотерапію її погнали не схожі на нормальні спогади уламки з гострими краями, що мали силу раптом висмикувати її з власного тіла і вкидати в минуле, де Робін вдихала запах просочених нікотином пальців душителя, а спиною відчувала м’яке черево різника.

Вона замкнула двері ванної і сіла на підлогу в широкій футболці, в якій спала. Зосередилася на власному диханні, на дотику холодних кахлів до голих ніг, дослухалася (як її навчили) до шаленого калатання власного серця, до гудіння адреналіну в крові; не боролася з панікою, а спостерігала за нею. Минуло трохи часу, і Робін відчула лавандовий запах гелю для душу, яким користувалася вчора, почула далекий літак.

«Ти в безпеці. Просто сон. Просто сон».

З-за двох зачинених дверей долинув сигнал будильника Метью. За кілька хвилин чоловік постукав.

— Усе гаразд?

— Я в нормі,— озвалася Робін, перекрикуючи відкритий кран.

Вона відчинила двері.

— Все добре? — перепитав Метью, придивляючись до неї.

— Просто треба було попісяти,— бадьоро відповіла Робін і пішла до спальні по свої кольорові лінзи.

Перш ніж потрапити до Страйка, Робін працювала на агенцію «Тимчасові рішення». Офіси, в які її посилали, всі переплуталися в пам’яті, і пригадувалися тільки аномальні, ексцентричні й дивні ситуації. Вона пам’ятала шефа-алкоголіка — листи, що їх він диктував, Робін з власної ласки перефразовувала — і шухляду, в якій знайшла вставну щелепу та брудні підштаники; пам’ятала сповненого надій молодика, який прозвав її «Боббі» й незграбно намагався фліртувати з-за комп’ютера, а ще жінку, яка обліпила всеньку свою комірку світлинами актора Ієна Макшейна, і дівчину, яка порвала зі своїм бойфрендом по телефону просто посеред відкритого офісу, не зважаючи на лунку мовчанку, що запанувала навколо. Робін сумнівалася, що всі ті люди, з якими вона недовго взаємодіяла, пам’ятали її краще, ніж вона пам’ятала їх,— навіть той несміливий кавалер, що називав її Боббі.

Однак щойно вона увійшла до Вестмінстерського палацу, з’явилася певність — те, що трапиться тут, закарбується в її пам’яті назавжди. Робін відчула спалах задоволення, коли лишила позаду туристів і пройшла у ворота, які охороняв полісмен. Палац наближався — вранішнє сонце проклало жорсткі тіні на химерній золотій ліпнині, славетна годинникова вежа вирізнялася на тлі неба — і Робін відчувала чимдалі сильнішу знервованість і захват.