Убивство Роджера Екройда

— Це неможливо, — витиснув він. — Від самої думки про це я божеволію. Ні, навіть не розповім вам, яка страшна підозра промайнула в моїй голові. Одначе скажу таке. Вона сказала дещо, що наштовхнуло мене на здогад, що ця особа може бути серед моїх домашніх… але це неможливо. Я, мабуть, неправильно її зрозумів.

— Що ви їй сказали? — запитав я.

— Що я міг сказати? Звісно, вона бачила, яким жахливим шоком це стало для мене. І ще одне: як я мусив учинити щодо цієї справи? Вона ж зробила мене співучасником постфактум. Гадаю, вона зрозуміла це швидше, ніж я. Самі розумієте, я був ошелешений. Вона попросила в мене двадцять чотири години… Змусила пообіцяти нічого не робити до закінчення цього терміну. Вона вперто відмовлялася назвати ім’я мерзотника, що шантажував її. Припускаю, жінка боялася, що я піду просто до нього та поб’ю його, а тоді — вона була переконана — відступати буде нікуди. Вона сказала, що я отримаю від неї звістку ще до того, як мине доба. Боже мій! Присягаюся вам, Шеппарде, мені навіть на думку не спало, що вона мала намір вчинити. Самогубство! І я підштовхнув її до цього.

— Ні, ні, — заперечив я. — Не перебільшуйте. Провина за її смерть не на вашому сумлінні.

— Питання в тому, як мені вчинити зараз? Бідна жінка мертва. Чи варто ворушити минуле?

— Цілком погоджуюся з вами, — не став заперечувати я.

— Є ще дещо. Як мені дістати того мерзотника, який звів її в могилу. Це ж наче він сам її вбив? Він знав про перший злочин і скористався з нього, як гидкий стерв’ятник. Вона сплатила свою ціну. А що ж він? Уникне покарання?

— Я розумію, — протягнув я. — Хочете впіймати його? Та, знаєте, це означає розголос.

— Так, я обмірковував це. Я обміркував усі «за» та «проти».

— Я згоден з вами щодо необхідності покарати злочинця, але зважте, чого вам це коштуватиме.

Екройд підвівся і почав міряти кімнату кроками. Потім знову розслаблено опустився у крісло.

— Слухайте, Шеппарде, залишмо все як є. Якщо від неї не буде жодної звістки, не тривожмо минуле.

— Що ви маєте на увазі під «якщо від неї не буде жодної звістки»? — запитав я.

— Я переконаний, що десь якось вона залишила мені повідомлення… перед смертю. Не можу цього довести, але це так.

Я похитав головою.

— Вона ж не залишала жодного листа, навіть записки? — перепитав я.

— Шеппарде, я впевнений, що вона залишила. Ба більше, відчуваю, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе відкрилося, аби помститися чоловіку, який довів її до таких крайнощів. Я вірю, що, якби тоді мав можливість побачити її, вона назвала б ім’я і попросила покарати його, чого б мені це не вартувало.

Він подивився на мене.

— Ви не вірите у передчуття?

— О так, вірю, у певному сенсі. Якщо, як ви кажете, від неї буде звістка…

Я затих. Двері тихо відчинилися, і з’явився Паркер із тацею та кількома листами на ній.

— Вечірня пошта, сер, — повідомив він, передаючи тацю Екройду.

Потім зібрав кавові чашки та вийшов.

Я відволікся на мить, а тоді знову глянув на Екройда. Він застиг кам’яним бовдуром, втупившись у довгастий синій конверт. Інші листи впали на долівку.

— Її почерк, — прошепотів він. — Мабуть, учора ввечері вона виходила та відправила його перед… перед тим, як…

Він розірвав конверт і витягнув кілька цупких аркушів. Потім метнувся поглядом на мене.

— Ви впевнені, що зачинили вікно? — запитав він.

— Цілком, — здивовано відповів я. — А що?

— У мене цього вечора якесь дивне відчуття. Неначе за мною шпигують. Що це?..

Він рвучко обернувся. Я теж. Нам обом здалося, що ми почули клацання дверного замка. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Там нікого не було.

— Нерви, — пробурмотів Екройд.

Він розгорнув аркуші та почав тихо читати вголос:

Дорогий мій, любий мій Роджере… Життя за інше життя. Я побачила це… Побачила це сьогодні на вашому обличчі. Тому я вибираю єдиний вільний для мене шлях. Залишаю на вас покарання тієї людини, яка за минулий рік перетворила моє життя на земне пекло. Я не хотіла назвати вам його імені сьогодні пополудні, але обіцяю написати його тепер. У мене немає ні дітей, ні близьких родичів, яких варто пошкодувати, тому не бійтеся розголосу. За можливості, Роджере, мій найдорожчий Роджере, пробачте мені те зло, яке я могла вам заподіяти, бо, коли прийшов час, я однаково не змогла цього зробити…

Екройд зупинився, аби перегорнути аркуш.

— Шеппарде, даруйте, але я мушу прочитати це на самоті, — мовив він непевно. — Це призначено для моїх очей, і лише для них.

Він заховав лист у конверт і поклав його на стіл.

— Пізніше, коли я буду сам.