Убивство Роджера Екройда

— Дозвольте мені, сер, — попросив Паркер.

Дуже спритно, як на людину його статури, він став на одне коліно й зазирнув у замкову шпарину.

— Ключ устромлено в замок, сер, — повідомив він, підводячись. — Ізсередини. Містер Екройд, мабуть, замкнувся зсередини та, ймовірно, задрімав.

Я схилився і перевірив твердження Паркера.

— Схоже, все гаразд, — припустив я, — та все ж, Паркере, я розбуджу вашого господаря. Я не заспокоюся і не поїду додому, доки не почую від нього самого, що з ним усе гаразд.

Промовивши це, я схопився за клямку й гукнув:

— Екройде, Екройде, на хвилинку.

Відповіді так і не було. Я кинув погляд через плече.

— Я не хочу тривожити домашніх, — вагаючись, зауважив я.

Паркер пішов зачинити двері до великого холу, з якого ми прийшли.

— Гадаю, тепер усе добре, сер. Більярдна на іншому боці будинку, як і кухня та спальні дам.

Я кивнув із розумінням. Тоді несамовито загупав у двері та, нахилившись, майже закричав у замкову шпарину:

— Екройде, Екройде! Це Шеппард. Впустіть мене.

І знову тиша. Жодних ознак життя із замкненої кімнати. Ми з Паркером перезирнулися.

— Слухайте, Паркере, — сказав я, — я збираюся виламати двері… чи, краще, разом. Відповідальність беру на себе.

— Якщо ви так вважаєте, сер, — погодився Паркер досить невпевнено.

— Так, вважаю. Я не на жарт занепокоєний містером Екройдом.

Я окинув поглядом невеличкий передпокій і схопив важкий дубовий стілець. Ми з Паркером узяли його поміж себе й пішли в наступ. Раз, двічі, тричі ми вдарили по замку. На третьому ударі той зламався, і ми влетіли до кімнати.

Екройд сидів у кріслі перед каміном, де я й залишив його. Його голова впала набік, а трохи нижче від коміра піджака проглядався блискучий шматочок крученого металу.

Ми з Паркером наблизилися до розпластаного тіла. Я чув, як мажордом із різким свистом утягнув повітря.

— Заріссали ззаду, — прошелестів він. — Шахливо!

Він протер хусточкою мокре чоло, а потім боязко простягнув руку до руків’я кинджала.

— Не торкайтеся, — різко кинув я. — Ідіть зателефонуйте до поліції. Розкажіть, що сталося. Потім повідомте містера Реймонда та майора Бланта.

— Слухаю, сер.

Усе ще витираючи спітніле чоло, Паркер швидко вийшов.

Я зробив ту дрібничку, яку треба було. Я остерігався, аби не порушити положення тіла й не зачепити кинджала. Витягши його, нічого не зміниш. Зрозуміло, що Екройд уже якийсь час мертвий.

Затим за дверима почувся переляканий і сповнений недовіри голос молодого Реймонда.

— Що ви таке говорите? О, це неможливо! Де лікар?

Він поквапливо виринув на порозі, а тоді завмер — з обличчя збігла фарба. Його відсторонила чиясь рука, і до кімнати ступив Гектор Блант.

— Боже мій, — озвався Реймонд уже з-за його спини, — то це правда!

Блант пішов просто до крісла. Він схилився над тілом, і я, подумавши, що, як і Паркер, він хоче схопити руків’я кинджала, відтягнув його однією рукою.

— Нічого не можна рухати, — пояснив я. — Поліція повинна побачити його таким, який він зараз.

Блант одразу ж кивнув на знак згоди. Його обличчя було, як завжди, незворушним, проте за застиглою маскою я нібито розгледів ознаки хвилювання. Тим часом Джеффрі Реймонд уже наблизився до нас і втупився в тіло з-за Блантового плеча.

— Який жах, — пробурмотів він.

Він відновив самовладання, та коли зняв пенсне, яке зазвичай носив, і почав протирати його, я помітив, що його рука тремтить.

— Грабіж, я гадаю, — припустив він. — Як проник злочинець? Через вікно? Щось зникло?

Він підступив до письмового столу.

— Ви думаєте, це грабіж? — повільно запитав я.

— А що ще? Питання про самогубство, як на мене, не стоїть?

— Ніхто б сам себе так не заколов, — запевнив я. — Це, без сумніву, вбивство. Але який мотив?

— Ворогів у Роджера не було взагалі, — тихо промовив Блант. — Вочевидь, це грабіжники. Але що шукали ті злодії? Здається, нічого не чіпали.

Він оглянув кімнату. Реймонд продовжував розкладати папери на письмовому столі.

— Схоже, нічого не зникло. Жодна з шухляд не має ознак злому, — нарешті зауважив секретар. — Якась загадка.

Блант ледь кивнув головою.

— На долівці кілька листів, — зазначив він.

Я подивився вниз. Три чи чотири листи й досі лежали там, де їх впустив Екройд раніше ввечері.

Але синій конверт із листом місіс Феррас зник. Я саме збирався дещо сказати, як у будинку пролунав дзвінок. У холі прозвучали голоси, а тоді з’явився Паркер із місцевим інспектором поліції та констеблем.

— Добрий вечір, джентльмени, — привітався інспектор. — Мої співчуття! Містер Екройд був гідним, добрим джентльменом. Мажордом каже, що це вбивство. Ви заперечуєте нещасний випадок чи самогубство, докторе?

— Повністю, — відповів я.

— Ох! Погані справи.

Він підійшов і став над трупом.

— Його чіпали? — різко запитав він.

— Лише щоб переконатися, що ознак життя немає, — проста процедура. Тіла я взагалі не торкався.

— Ага! І все вказує на те, що вбивця втік… принаймні поки-що. А тепер розповідайте все детально. Хто знайшов труп?

Я ретельно виклав усі обставини.

— Повідомлення телефоном, кажете? Від мажордома?