Убивство Роджера Екройда

— Так, сер. Мабуть, за чверть до десятої. Саме тоді вона сказала мені, що сьогодні ніхто не повинен турбувати містера Екройда.

— То він відправив її до вас із цим повідомленням?

— Не зовсім, сер. Я ніс тацю із содовою і віскі, коли міс Флора, яка саме виходила з цієї кімнати, зупинила мене, сказавши, що дядько не хотів, аби його турбували.

Інспектор подивився на мажордома більш пильно, ніж раніше.

— Вам уже говорили про небажання містера Екройда, аби його турбували, еге ж?

Паркер почав затинатися. Його руки затрусилися.

— Так, сер. Так, сер. Ваша правда, сер.

— І все ж, ви мали намір потурбувати його?

— Я забув, сер. Тобто я про те, що завжди приношу віскі з содовою в цей час і питаю, чи є ще якісь розпорядження, тож я подумав… ну, я поводився, як завжди, не замислюючись.

Саме в цей момент я зауважив, що Паркер дуже підозріло збуджений. Бідний чоловік тремтів і посмикувався.

— Гм, — видав інспектор. — Я мушу негайно поговорити з міс Екройд. Наразі ми залишимо цю кімнату так, як є. Я повернуся сюди, коли почую розповідь міс Екройд. Для застереження зачиню та замкну вікно.

Уживши запобіжних заходів, інспектор вийшов у хол, а ми попрямували за ним. Він зупинився на мить, поглянув на невеличкі східці й кинув через плече до констебля:

— Джонсе, краще зостаньтеся тут. Не впускайте до цієї кімнати нікого.

Паркер шанобливо втрутився:

— Пробачте, сер. Якщо замкнути двері до головного холу, ніхто не матиме доступу до цієї частини будинку. Ці сходи ведуть лише до спальні та ванної кімнати містера Екройда. Зв’язку з рештою будинку нема. Колись тут були двері, але містер Екройд замурував їх. Він хотів, щоб його кімнати належали йому цілком.

Для прояснення ситуації я додав чорновий ескіз правого крила будинку. Невеликі сходи, як пояснив Паркер, вели до однієї великої спальні, утвореної внаслідок об’єднання двох кімнат, а також прилеглої ванни та туалету.

Інспектор зрозумів ситуацію з першого погляду. Коли ми опинилися у великому холі, він замкнув за собою двері та поклав ключ до кишені. Потім тихо проінструктував констебля, і той налаштувався піти.

— Треба розібратися з тими слідами від взуття, — сказав інспектор. — Але спершу мушу перекинутися кількома словами з міс Екройд. Вона останньою бачила дядька живим. Вона вже знає?

Реймонд похитав головою.

— Тоді ще зо п’ять хвилин не говоритимемо. Вона краще відповість на запитання, якщо не буде засмучена правдою про свого дядька. Скажіть їй, що сталося пограбування, і запитайте, чи вона не проти одягтися і зійти, щоб відповісти на кілька запитань.

Реймонд пішов нагору виконувати доручення.

— Міс Екройд зараз зійде, — повідомив він, повернувшись. — Я переказав їй те, що ви порадили.

Не минуло й п’яти хвилин, як Флора, у світло-рожевому шовковому кімоно, зійшла сходами. Вона здавалася неспокійною і збудженою.

Уперед виступив інспектор.

— Добривечір, міс Екройд, — привітався він чемно. — Боюся, була спроба пограбування, тож ми хочемо, щоб ви допомогли нам. Що то за кімната? Більярдна? Заходьте сюди та присядьте.

Флора присіла на краєчок широкого й завдовжки з усю стіну дивана та подивилася на інспектора.

— Я не дуже зрозуміла. Що вкрадено? Що я повинна вам розповісти?

— Загалом таке, міс Екройд. Паркер стверджує, що ви виходили з кабінету свого дядька за чверть до десятої. Це так?

— Саме так. Я прийшла побажати йому на добраніч.

— Час точний?

— Ну, це було десь тоді. Напевно не скажу. Можливо, пізніше.

— Ваш дядько перебував сам чи з кимось іще?

— Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.

— Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?

Флора похитала головою.

— Не можу відповісти. Штори було опущено.

— Саме так. А дядько поводився звично?

— Думаю, так.

— Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?

Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.

— Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти, позаяк він зайнятий. І я пішла.

— Він просив, щоб його не турбували?

— О, так, а я й забула. Він сказав: «Перекажи Паркеру, що сьогодні мені більше нічого не потрібно, і щоб він мене не турбував». Я зустріла Паркера біля дверей і переказала йому дядькове прохання.

— Саме так, — підтвердив інспектор.

— Ви не розповісте мені, що вкрадено?

— Ми не… впевнені, — вагаючись, відповів інспектор.

У широко розплющених очах дівчини з’явилася тривога. Вона скочила на ноги.

— Що сталось? Ви щось від мене приховуєте?

Рухаючись, як зазвичай, непомітно, між нею та інспектором виріс Гектор Блант. Флора ледь простягнула руку, він узяв її у свої долоні, погладжуючи, наче маленьку, і вона повернулася до нього, ніби в цьому безпристрасному, кам’яному обличчі було те, що обіцяло їй підтримку та безпеку.

— Погана новина, Флоро, — тихо промовив він. — Погана новина для всіх нас. Ваш дядько Роджер…

— Так?

— Це стане для вас важким ударом. Та рано чи пізно… Бідний Роджер мертвий.

Флора відступила від нього, її очі розширилися від жаху.

— Коли? — прошепотіла вона. — Коли?